Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Як штопор! — скрикнув капітан Ахав. — Так, Квіквегу, в нього настромляно хтозна-скільки погнутих та покручених гарпунів! Так, Дагу, струмінь у нього великий, наче ціла копа пшениці, і білий, наче стос нашої нентакітської вовни після щорічного стрижіння овець. Так, Тештіго, він стріпує хвостом, наче то розірваний клівер у шквал. Стонадцять чортів! Хлопці, ви бачили Мобі Діка! Мобі Діка! Мобі Діка!
— Капітане, — мовив Старбак, що доти разом зі Стабом і Фласком споглядав свого командира в дедалі більшому подиві, але врешті у нього, видно, сяйнула думка, яка трохи прояснила йому всю загадку. — Капітане, я теж чував про Мобі Діка… Чи це не Мобі Дік зоставив вас без ноги?
— Хто це тобі сказав? — вигукнув капітан; а тоді, помовчавши трохи, додав: — Так, Старбак, так, дорогенькі мої, це Мобі Дік зоставив мене без щогли, це він нагородив мене оцим мертвим цурпалком, що на ньому я стою. Так, так! — зойкнув він гучно, жахливо, по-тваринному, наче поцілений у серце лось. — Так, так! Це той проклятущий кит мене знівечив, навіки зробив з мене нещасного кульгавого каліку! — Потім, знявши вгору обидві руки, він виголосив, наче страхітливу клятьбу — Так, так! І я гнатимусь за ним чи за мис Доброї Надії, чи за мис Горн, чи за норвезький Мальстрем, чи в саме пекло, але не облишу погоні. Задля цього вас і найнято, хлопці! Щоб ганятися за цим Білим Китом по всіх морях та океанах світу, аж поки він пустить угору струмінь чорної крові й вирине догори черевом! Що ви скажете на це, хлопці? Згода, так? Ви, як глянути, не боягузи.
— Так, так! — загорлали гарпунники й матроси, підбігши до схвильованого старого. — Гострімо очі на Білого Кита! Гострімо списи на Мобі Діка!
— Спасибі вам, — чи то крикнув, чи то проридав капітан. — Спасибі вам, хлопці! Стюарде! Піди принеси великий дзбан грогу. А чого це в тебе такий кислий вид, містере Старбак? Ти не хочеш полювати на Білого Кита? Тобі не стає відваги на Мобі Діка?
— Мені стане відваги на його криву щелепу чи хоч би й на щелепи самої Смерті, капітане, коли буде треба для нашого діла; але я наймався добувати китів, а не мститися за свого командира. Навіть якщо ви помститеся за себе, скільки барил лою дасть вам ваша помста, капітане? Небагато буде варта вона на нашому нентакітському ринку.
— Нентакітському ринку? Ет! Та підійди ближче, Старбак. Для тебе треба копнути трохи глибше. Хай усе на світі оцінюють на гроші, хай усю земну кулю обернуть у банк та вимостять гінеями — по три на кожен дюйм, — і тоді, дозволь тобі сказати, тут моя помста матиме більшу ціну!
— Він б’є себе в груди! — прошепотів Стаб. — До чого б це? Стугонить дуже гучно, але якось глухо, наче вони в нього порожні.
— Мститися нерозумній тварині! — вигукнув Старбак. — Це якесь божевілля! Хіба вона свідомо, умисно вас покалічила? Так гніватись на безсловесну істоту, капітане, — мені це видається блюзнірством.
— Ну, слухай далі. Ще трохи глибше копну. Все те, що бачать наші очі, хлопче, — це тільки паперова машкара. Але в усьому, що б не сподіялося — в усякій справжній, безперечній події,— з-під цієї тупої, безглуздої машкари прозирає щось невідоме, але розумне. Коли хочеш завдати удару — бий не по тій машкарі, а крізь неї! Як може в’язень дістатись на волю, коли не проломить муру? От для мене Білий Кит і є тим муром, що загородив від мене світ. Іншим разом я думаю, що поза тим муром немає більше нічого. Але і його з мене досить. Це величезний гніт для мене, я бачу в ньому жорстоку силу, і ту силу живить і зміцнює незбагненна злість. Ось це незбагненне я й ненавиджу насамперед, і чи це сам Білий Кит, а чи він тільки знаряддя тієї сили, байдуже: я виллю свою ненависть на нього. І не кажи мені про блюзнірство, хлопче: я й самому сонцю дав би відкоша, якби воно зневажило мене. Бо якби сонце могло це зробити, то й я зміг би дати йому відсіч, і так воно й справедливо, бо над усіма створіннями в природі панує дух змагання. Та навіть не той дух керує мною, хлопче. Хто є наді мною? Правда не визнає меж. Не дивись на мене! Безтямний погляд тупака ще нестерпніший, ніж уп’яті в тебе очі нелюда! О, о, ти червонієш і бліднеш! Моє завзяття розпалило в тобі гнівний жар! Та слухай, Старбак: на сказане зопалу не можна зважати. Є такі люди, що запальні слова з їхніх вуст — невелика образа. Я зовсім не хотів тебе розсердити. Забудь! Он поглянь на оті варварські пики, поцятковані засмагою — на оті живі, трепетні картини, намальовані сонцем. Ці поганські леопарди ні на що не зважають, нікому не моляться, а живуть, почувають, — і не шукають, не допитуються, чого в їхніх жилах кров така гаряча. Поглянь на нашу команду, брате, на нашу команду! Хіба вона не вся заодно з Ахавом у цьому ділі? Глянь на Стаба: він сміється! А он той чілієць? Аж прискає, як згадає про Білого Кита. Ти не встоїш один серед цієї бурі, Старбак — один, наче тонке деревце! Та й нащо? Зваж сам. Допоможеш уполювати одного кита; чи для Старбака це таке велике диво? Це ж один кит, і більше нічого. То невже найкращий китобій на весь Нентакіт пастиме задніх, коли он кожен матрос уже хапається за брусок — гострити списа? А, бентежишся, бачу! Хвиля й тебе підхопила!.. Ну, кажи, кажи! А, а, мовчиш, та й мовчанка твоя промовляє за тебе. (Вбік). Вдихнув, вдихнув те, що я видихнув зі своїх роздутих ніздрів. Старбак уже мій, тепер він не зможе опиратись мені, бо то був би вже бунт.
— Господи, помилуй мене — і всіх нас! — прошепотів Старбак.
Проте Ахав, зраділий, що помічник своїм завороженим мовчанням ніби висловлює згоду, не дочув ні того пророчого шепоту, ані тихого сміху звідкись із трюму; не дочув він і віщого завивання вітру в снастях, і глухого лопотіння вітрил, коли їхні гордо випнуті груди на мить опали. Бо Старбакові похнюплені очі знову спалахнули впертістю, властивою життю, і підземний сміх завмер, і вітер знову повіяв, надувши вітрила, і судно, гойдаючись, попливло далі. Ох, попередження й остороги! Чому ви не зостаєтеся з нами, а зразу
