Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Дзбан! Дзбан! — загукав Ахав.
Взявши зі стюардових рук налитий по вінця олов’яний дзбан, він обернувся до гарпунників і наказав їм оголити свою зброю. Потім вишикував їх перед собою біля кабестана, з гарпунами в руках, а троє його помічників стали поруч нього зі списами, і решта команди обступила всіх їх колом. Ахав якусь хвилину постояв, допитливо обводячи поглядом усіх своїх підлеглих, і очі, що дивились йому назустріч, горіли несамовитим вогнем, як налиті кров’ю очі койотів у прерії, що дивляться на їхнього ватажка, коли він кличе їх у погоню за бізоном… Гай-гай!.. Лиш на те, щоб ускочити в пастку, наставлену індіанцями.
— Ковтни і передай далі! — вигукнув Ахав і простяг важкий повний дзбан найближчому з матросів. — Зразу хай п’є команда. По колу, по колу! Швидко сьорбайте, та помалу ковтайте, хлопці! Бо воно пекуче, як смола в пеклі. Так, так! Бач, як славно питво кружляє! Воно вкручується в вас, угризається, роздвоюється, наче гадючий язичок, і вже визирає вам з очей. Добре, добре, вже й дно світить. У той бік пішов дзбан, з цього божу вернувся. Давайте його сюди — він уже порожній. Люди, ви наче ті літа: повна чаша життя влилась у вас і щезла без сліду! Стюарде, налий ще! А тепер слухайте, молодці. Я зібрав вас усіх круг цього кабестана: і ви, помічники, стоїте поруч мене зі своїми списами, і ви, гарпунники, переді мною зі своїми гарпунами, і ви, браві мої матроси, обступили мене, і тепер я можу ніби відродити давній звичай моїх предків-китобоїв. Зараз ви побачите, що… Ого, хлопче, ти вже й вернувся? Одна нога там, друга тут? А чого ж дзбан не по вінця повний? Бо ти трусишся, як осика! Іди геть зі своїми дрижаками! Підступіть ближче, помічники! Схрестіть свої списи. Славно, славно! Дайте-но я візьмуся за саму вісь.
І, простягши руку, він ухопив нею всі три наставлені поземно списи там, де вони перехрещувалися; тоді раптом сильно шарпнув їх, переводячи пильний погляд із Старбака на Стаба, а зі Стаба на Фласка. Здавалось, він якоюсь невідомою внутрішньою волею хоче перегнати в них той вогнистий запал, що нагромадився в лейденській банці його власного магнетичного єства. Троє помічників аж знітились під його владним, упертим, незбагненним поглядом. Стаб і Фласк відвели очі, чесний Старбак опустив їх.
— Марно! — вигукнув Ахав. — Та, може, так воно й краще. Бо коли б ви всі троє хоч раз прийняли в себе повний заряд моєї електричної сили, то в мені вона, мабуть, вичерпалась би. А може, ви впали б неживі. А може, вона вам і не потрібна. Схиліть списи! А тепер, помічники, я титулую вас підчашими при оцих трьох моїх поганських родичах, при трьох вельможних панах і рицарях — моїх відважних гарпунниках. Ви, помічники, гордуєте такою роллю? А хіба сам папа римський не обмиває ніг жебракам, користуючись своєю тіарою замість глека? О любі мої кардинали! З власної ласкавої волі ви погодитесь на це. Я не наказую вам, ви самі цього прагнете. Перетніть шнурки, гарпунники, і зніміть залізка з держалн!
Троє гарпунників мовчки виконали наказ і тепер стояли перед ним, тримаючи вістрям догори трифутові залізка гарпунів.
— Та глядіть не заколіть мене! Переверніть їх; переверніть униз вістрям; чи ви не знаєте, з котрого кінця келих? Отак, отак, а тепер ви, підчаші, підійдіть. Візьміть залізка й тримайте, поки я наливатиму!
І він, повільно ступаючи від помічника до помічника, по вінця наповнив розтруби гарпунів вогненною рідиною з дзбана.
— А тепер станьте одні навпроти одних, ви троє й ви троє. Вручайте їм ці грізні чаші! А ви прийміть їх! Бо ви тепер поєднані нерозривними узами. Гей! Старбак, все зроблено? Он сонце вже опускається, щоб освятити ці узи. Пийте, гарпунники! Випийте і заприсягніться, ви, що стоятимете на смертоносному носі вельбота. Покляніться: «Смерть Мобі Дікові! Хай спостигне нас кара божа, якщо ми не скараємо Мобі Діка смертю!»
Гарпунники підняли довгі, зазубрені сталеві келихи і під запальні вигуки та прокльони Білому Китові всі разом вихилили їх одним духом, аж забулькотало. Старбак поблід, здригнувсь і відвернувся. Ще раз, уже востаннє, знову наповнений дзбан пішов кружляти між розшалілою командою; врешті Ахав махнув їм вільною рукою, і вони розійшлись, а сам капітан вернувся до своєї каюти.
37
ЗАХІД СОНЦЯ
(Каюта; Ахав сидить у самоті біля кормових ілюмінаторів і дивиться на море)
«Куди б я не плив, за мною лишається білий збурений слід, бліді води й ще блідіші лиця. Ревниві буруни здіймаються обабіч, щоб поглинути мій слід; ну й нехай. Але спершу я пропливу.
Он там, удалині, над вінцями цієї вічно повної вщерть чаші, теплі хвилі червоніють, наче вино. Золоте чоло сонця поринає в блакить. Осяйний норець, помалу спустившися з зеніту, тепер котиться вниз, а душа моя підіймається ввись, але її зморює безмірна висота. Чи, може, корона моря затяжка для неї, ота Залізна корона Ломбардії?[56] Та зате в ній сяє не один самоцвіт. Я, носячи її на своїй голові, не бачу далеких зблисків тих самоцвітів, але невиразно відчуваю, що ношу річ, яка сліпить і приголомшує. Я знаю — це залізо, а не золото. І корона розколота, я це відчуваю: то вищерблені краї так дряпають моє чоло, а мозок наче б’ється об твердий метал. Так, череп у мене крицевий; він з тих черепів, котрі не потребують шолома навіть у найстрашнішій січі!
Що, моє чоло горить сухим жаром? Ох, був час, коли схід сонця вливав у мене благородну снагу, а захід його приносив спокій. Тепер не те. Оце прекрасне світло світить не для мене; всяка краса мене жахає, бо я вже не годен нею тішитись. Наділений високим розумінням, я позбувся простої здатності тішитись; я проклятий, прехитро і презлісно проклятий! Проклятий у самому серці раю! Добраніч же, добраніч! (Махнувши рукою, відсувається від вікна).
Не таке вже й важке було це діло. Я думав, що хоч один знайдеться впертий, але мій єдиний триб прийшовся до всіх їхніх трибків, і вони закрутились. Або, коли хочете, вони всі стоять переді мною, наче купки пороху, а я —
