Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
Отже, Ахав і троє його помічників становили собою те, що можна б назвати першим столом у кают-компанії «Пеквода». Коли вони виходили — у зворотному порядку, — блідолиций стюард просто розправляв парусинову скатерку чи принаймні робив на ній сякий-такий лад. А потім на бенкет кликали трьох гарпунників, що ставали немовби спадкоємцями його решток. Вони на якийсь час обертали вельможну кают-компанію на челядню.
Дивно контрастувала з отією нестерпною церемонністю та невисловленим і невидимим деспотизмом, що панували за капітановим столом, безтурботна вільність, навіть сваволя, майже несамовита демократія за столом підлеглих-гарпунників. Тоді як їхні начальники, помічники капітана, неначе боялися, щоб у них не зарипіли щелепні суглоби, гарпунники вминали їжу з таким смаком, що аж лящало. Вони бенкетували, наче вельможі; вони напихали собі животи, наче кораблі в Індії, що цілі дні набивають свої трюми прянощами. Квіквег і Тештіго мали такий неймовірний апетит, що блідолиций стюард знай підносив і підносив кусні солоної яловичини, зрізані, очевидно, з туші здоровезного вола. А якщо він барився і не носив їжу бігцем, то Тештіго не дуже по-джентльменському підганяв його, жбурляючи йому в спину виделку, наче гарпун. А одного разу Дагу, чомусь розжартувавшись, освіжив пам’ять стюарда, вхопивши його в оберемок і поклавши голову його на велику дошку, на якій різали хліб та м’ясо, а Тештіго з ножем у руці заходився примірятися до тієї голови, ніби хотів зняти з неї скальп. Той стюард, низенький, з обличчям наче хлібина, дуже нервовий та полохливий натурою, був сином збанкрутілого власника пекарні та лікарняної доглядачки. А що Пундик день у день мав перед очима грізного, похмурого Ахава, а час від часу ще й оцих трьох бешкетливих дикунів, то його життя було все заповнене дрижаками. Звичайно, наносивши гарпунникам усього, чого їм треба, він утікав з їхніх лабетів до невеличкої комори поряд і зі страхом підглядав за ними крізь щілини в дверях, аж поки скінчиться їхній обід.
Варто було побачити, як Квіквег гордо сидить навпроти Тештіго і обидва вони шкірять білі зуби один на одного. З третього боку стола вмощувався долі Дагу, бо якби він сів на лаві, то вперся б чорною кучерявою головою в низеньку стелю; за кожним рухом його велетенських рук і ніг уся невеличка каюта двигтіла, немов на судні плив за пасажира африканський слон. А проте велетень негр поводився за їжею напрочуд здержливо, щоб не сказати церемонно. Аж не вірилося, що такими невеличкими, як на його зріст, ковточками він може підтримувати могутню силу, що нею було налите його величезне, розкішне, царствене тіло. Очевидно, цей благородний дикун досхочу наїдався й напивався чистим повітрям, широкими своїми ніздрями втягуючи в себе священну живлющу силу світів. Велетні вигодовуються не хлібом та м’ясом і виростають не з них. Зате Квіквег мав жахливу варварську звичку гучно плямкати губами за їжею — звук досить-таки гидкий, — і то плямкати так, що бідоласі Пундикові щоразу кортіло зиркнути на свої худі руки — чи не зостались на них сліди від зубів. А почувши, що Тештіго вже гукає, щоб він вийшов, бо вони і його кісточки хочуть пообгризати, простосердий стюард починав так труситися, що посуд, розвішаний по стінах комірчини, трохи не падав додолу. До того ж гарпунники весь час носили в кишенях гострильні бруски, на яких гострили свої гарпуни та іншу зброю, а за обідом демонстративно підгострювали на тих брусках ножі, і скрегіт від цього гостріння аж ніяк не заспокоював сердегу Пундика. Хіба міг він забути, що, скажімо, Квіквег, ще коли жив на своєму рідному острові, напевне об’їдався людським м’ясом? Гай-гай, Пундику! Нелегка доля в білого офіціанта, що прислуговує людожерам. Не серветку він має носити на лівій руці, а щит. Та, на його превелику радість, три морські воїни врешті підводились і виходили; і тоді в його вухах, у вухах легковірного, настрашеного байками хлопчини, за кожним їхнім кроком лунав войовничий брязкіт кісток, наче то були маврітанські ятагани в піхвах.
Та хоч ці варвари обідали в кают-компанії, а номінально й мешкали на юті, одначе, не вельми посидющі вдачею, вони заходили туди тільки попоїсти та ще ввечері, коли через кают-компанію пробирались до свого окремого кубрика, щоб лягти спати.
З цього погляду Ахав, видно, не був винятком серед американських капітанів-китобоїв: вони здебільшого схиляються до переконання, що кают-компанія на судні належить виключно їм, а всіх інших вони пускають туди тільки з люб’язності. Отож насправді помічники капітана та гарпунники «Пеквода», можна сказати, жили не на юті, а поза ним. Бо коли вони входили до ютових приміщень, то хіба так, як надвірні двері входять до будинку: відчиняючись, проникають досередини, а за мить, зачинившись, опиняються знов надворі, де й перебувають постійно. Та й небагато вони втрачали на цьому, бо ж у тій кают-компанії не бувало справжньої компанії. Ахав аж ніяк не був товариською людиною. Хоч і занесений до реєстру християн, він лишався серед них чужим. Він жив у світі так, як жив у колонізованому штаті Міссурі останній ведмідь-грізлі. Коли минала весна та літо, цей дикий Логан [49] тамтешніх лісів закопувався в дупло трухлявого дерева й перебував там зиму, смокчучи власну лапу; отак у своїй незатишній, буремній старості Ахавова душа, заховавшись у дуплистому стовбурі його тіла, живилась там, смокчучи похмуру лапу свого пригнічення!
35
НА ЩОГЛІ
Моя черга вартувати на марсі припала на досить погожу пору.
На більшості американських китобійних суден дозорців посилають нагору майже зразу після того, як судно вийде з гавані, хоч би навіть йому малося пройти ще п’ятнадцять тисяч миль, поки воно опиниться в справжніх промислових водах. І коли, проплававши
