Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

Перевдягнувшись в сухе, Анна швиденько розклала на канапі вологу сукню, панчохи та білизну і прошмигнула назад в ліжко. Спочатку ніяк не вдавалося зігрітися та заспокоїтися, проте поступово вона перестала тремтіти, тоді відчула, що їй стає спокійно і затишно під теплою ковдрою, потім у неї поважчали повіки, а ще за квадранс часу вона міцно спала.

Прокинулася від того, що до кімнати ввірвався Адась. Спершу щось вигукнув, тоді голосно траснув дверима, радісно засміявся і, втікаючи від няньки, яка намагалася його зупинити, підбіг до ліжка Анни і за секунду вже не лише опинився на ліжку, але й міцно обійняв маму за шию.

– О Боже, що це таке! – Анна злякано розплющила очі, проте впізнала сина і мимоволі усміхнулася. – Адась, але ж ти нечемнота мамина. Чого так репетуєш із самого ранку? Обійнявши малого, вона затягнула його до себе під ковдру.

– Тепер лежи і грійся тут біля мене. Моє ти сонечко раннє.

– Нє, мамо… Не хочю… Мама дай Дасю ходяти…

Випручавшись, малий спробував злізти на підлогу, проте відразу опинився на руках няньки і сердито замахав ногами, вимагаючи, щоб та його опустила на землю.

– Доброго ранку, пані, – намагаючись втримати Адася на руках, нянька ввічливо усміхнулася Анні. – Ми вже й вдягнутися встигли, а тут панич почав утікати. Насилу його догнала. Перепрошую. Ми вас розбудили.

Анна усміхнулася.

– Нічого. Не переймайтеся. Мені теж давно вставати треба. Он сонце як високо в небі. Зараз усі разом будемо снідати. Скажіть там Люцині та Марисі, щоб ішли до малого салону. Еля та Яся, думаю, вже там. Я зараз теж прийду.

Вона сіла на ліжку і потягнулася за шляфроком.[62] День починався звично і, слава Богу, не обіцяв великих несподіванок.

Поснідавши разом з усіма, Анна ще якийсь час провела разом з Адасем та дівчатками, тоді зазирнула до господарських прибудов, потім перевірила, як ремонтують флігель, а ближче до полудня пішла в канцелярію, щоб трохи попрацювати. Відвідувачів сьогодні, щоправда, не було, і щоб не марнувати час, вона вирішила наразі просто прочитати листи, які їй принесли зранку, а заодно й ті, які залишилися непрочитаними ще з учора. Позіхнувши, Анна присіла за стіл. Відчувала, що геть не виспалася, а тому наказала покоївці принести в канцелярію кавник із кавою та чисту філіжанку. Якщо не прокинеться, то принаймні подарує собі декілька приємних хвилин.

– Щось ти, Касю, довго сьогодні, – насилу дочекавшись, коли покоївка принесе з кухні свіжозварену каву, Анна відразу налила собі повне горня. – Тебе щось затримало в кухні?

– Та ні, пані, нічого мене не затримало. Все як завжди. Пані здалося.

– Мабуть, – маленькими ковточками смакуючи каву, Анна одночасно намагалася впорядкувати хаотично розкидані по столі папери та книги. – Не знаєш, Касю, коли завтра вчитель музики Люцини поїде до Львова? Хочу ще раз написати листа Гелі, а завтра він би взяв його з собою і передав їй. Щось Геля довго не відписує мені. Свій лист я їй написала ще позаминулого тижня, а вона досі мовчить.

Кася здивовано скосила очі на Анну.

– Та чому ж мовчить? Не мовчить вона. Пані Геля ще вчора вам лист передала посильним. Я навіть сама того листа поклала на стіл разом із листом від пана Северина. Пані не читали?

Різко відставивши кавове горня вбік, Анна підвела погляд на покоївку.

– Вперше чую. – Вона глянула на стіл, знайшла вчорашній лист від сусіда, підняла його, проте листа від колежанки під ним не побачила. – Ти совість маєш, Касю? Скільки можна повторювати, щоб ти відразу приносила мені всі листи. Де лист від Гелі?

Кася розгублено повела поглядом по столі.

– Або я знаю. Певно, пані кудись самі його переклали. Он там скраю лежать якісь папери, то, може, під ними.

Обдарувавши покоївку красномовним поглядом, Анна почала шукати на столі лист від Гелі і незабаром таки витягнула його з-під стосу книжок.

– Маєш щастя. Знайшовся лист, – Анна підсунула до себе філіжанку з кавою й відпила ковточок. – Але, Касю, Богом тебе прошу, від сьогодні відразу давай мені всі листи і говори, що саме ти мені даєш. Не денервуй[63] мене.

– Так я вчора й дала той лист пані до рук. Чим я винна, що ви не бачите, що я вам даю.

Анна звела очі вгору.

– Добре, будемо вважати, що вчора ми не зрозуміли одна одну. Але зараз, Касю, ліпше таки йди до себе. Я хоч сьогодні цей лист спокійно почитаю.

– Як пані собі хоче.

Ображено скривившись, покоївка з гордо піднятою головою обійшла стіл з іншого боку і попрямувала до дверей. Уже два дні з її господинею діялося щось геть незрозуміле. Сама на себе не подібна і поводиться так дивно – не знаєш, що й думати. Вчора була така добра і новою сукнею обдарувала, а сьогодні злиться цілий ранок. Не вгодиш їй. Не виспалася, чи що? Чоловіка їй треба. Де ж то бачено, щоб така молода і ще раз не хотіла заміж.

Переконавшись, що двері за покоївкою надійно зачинилися і та не повернеться, Анна важко зітхнула, тоді знову зробила невеличкий ковточок кави, розгорнула лист і заглибилася в читання.

Доброго дня, мила Анно!

Нарешті дочекалася від тебе листа. Розумію, що в тебе зараз багато справ, і маєток потребує твоєї уваги, але я рада, що ти знайшла час і написала мені. Ми з тобою давно не бачилися, і я теж скучила за нашими розмовами. Вдячна тобі за запросини погостювати у твоєму маєтку. Думаю, що днів за десять зможу приїхати до тебе з дітьми. Стефан приїхати не зможе, але мене з дітьми, хоч як дивно, він відпустив. Напевно, вирішив, що влітку дітям за містом буде в рази ліпше, аніж у Львові. Можеш починати готувати кімнату для мене, для дітей, а ще для няньки та гувернантки. Я дітям сказала, що ми того року до вас таки приїдемо, і вони втішилися. Думаю, що твої Еля, Яся, Люцина та Адась теж зрадіють. Всім разом їм буде веселіше. Приїду і ми з тобою нарешті наговоримося. Відчуваю, що зараз ти, як ніколи, потребуєш моєї поради та підтримки.

А якщо щиро, то твій лист мене налякав. Що це в тебе за історія з паном Тадеушем? Раніше ти навіть не згадувала таке ім’я в розмовах. Але добре, що зараз ти мені