Вітри сподівань - Володимир Кільченський

коліна, і він почав ніжно перебирати пальцями її волосся. Поряд шугнув якийсь хижий птах, і Ольга, зойкнувши, схопилася на ноги. Віктор підвівся, і вони застигли в обіймах, дякуючи подумки птаху. Віктор почав пестити її личко, ніжно доторкаючись його обрисів. Десь поміж деревами посвітлішало, і Ольга радісно вигукнула:

— Дивись, дивись, який місяць гарний зійшов! Тепер я бачитиму твоє обличчя… я так за ним сумувала.

Після цих тихих слів вона, відсторонившись, почала навзаєм милувати своїми вустами його чоло, навмисне прикривати очі, зрідка стогнучи при цьому від такої насолоди.

Милуючись од не одним, вони якось природно злились у поцілунку, і їхні пекучі вуста бажали ще й ще продовжувати пити насолоду злиття. Довго закохані втішали себе цілунками, і, нарешті, Вікторові вуста знайшли ще принадніші нерозгадані таємничості. Його вуста невідомими манівцями проникли під сорочку і відчули на собі прохолодні тверді перса. Віктор ніжно дотикався омріяної жіночої принади, а Ольга, не тямлячи себе, гарячими вустами-пухлинками цілувала його міцну шию, торкалася, де змогла тільки дістатися, ронячи коли-не-коли у простір стогін дівочої втіхи. Від цього нечуваного дівочого стогону Віктор шаленів, і йому хотілося чути його ще й ще. Непомітно вони опустились на сіно, і Ольга, підкоряючись чоловічій волі Віктора, опинилася нижче від нього. Її тіло від такої незвичності запротестувало, і вона спробувала підвестися, але чоловіча наснага Віктора вже не дозволила цього. Дівчина не тямила, чому її тіло затрусило від якоїсь дивної остуди, а зуби почали цокати, як під час холоднечі. Вона вже ледве відчувала своє тіло, яким цілковито володарював однісінький у цілому світі її милий. А він, немов у якомусь забутті, блукав руками скрізь, куди тільки штовхала його чоловіча несамовитість. Інколи Ольга приходила до тями і знеможено благала його зупинитися, не доводити її до дівочого гріха. Здавалося, що ніяка сила в цьому світі не змогла б зупинити козацький запал Віктора…

Ольга лежала, закинувши голову на духмяну траву, та нараз з-поза спини Віктора побачила величезне яскраве кружало місяця, а з нього дивився прямо їй у вічі лик її батечка. Вона хвильку дивилася просто в обличчя, та вже через мить у неї з грудей вирвався шалений крик: «Батечку!.. Я тут!» Віктора неначе ножем пронизав цей несамовитий вигук, і він пружно підхопився на ноги та рвучко повернувся назад. Позаду велично і яскраво світив місяць, а тіні від дерев лежали на травостої довгими ляпками.[37] Єдине, що вдарило на сполох, то це нічні птахи залопотіли крильми, втікаючи з цього непевного місця. Ольга також підхопилася з ложа кохання і, випроставши вперед руки, сиділа нерухомо, вдивляючись у небесне світило.

— Боженьку мій… А де батечко поділись, Вікторе? — вимовила вона відсторонено.

Віктор присів побіля неї, ставши на коліна, і, обхопивши долонями її личко, почав голубити його, погладжуючи по щоках, які були мокрими від сліз.

— Голубонько моя, крихітко, ластівочка, вгамуй своє серденько, я твій навіки… Немає тут батечка твого, я з тобою… Не тремти… — умовляв Ольгу її суджений.

Чуючи його голос та дотики пестливих рук, вона потроху приходила до тями, і кількамиттєва луда[38] відійшла в темінь ночі.

Ольга потягнулася до Віктора і, довірливо схиливши голову йому на груди, дала волю своїм сирітським сльозам. Довго ще їхні споріднені душі раювали близькістю одне до одного без слів. Та вже коли яскравий лик місяця піднявся високо над обрієм, мало-помалу, не випускаючи одне одного з обіймів, почали розмовляти про їхнє прийдешнє.

Поверталися до батьківської оселі неохоче, нерідко зупиняючись та знову й знову зливаючись вустами в цілунках і пестощах.

Коли поставала перешкода для ходи, Віктор з шанобливістю брав на руки Ольгу та ніс, доки вона не починала примхливо вимахувати ногами, прохаючи опустити її додолу.

Опинилися побіля криниці у вибалку, коли вже засяяв північний небосхил, нагадуючи молодятам про початок нового дня.

Ярема розторсав Андрія від солодкого вранішнього сну, і вони тихцем, вивівши коней за обійстя, подалися до козацького табору.

Доля подарувала Яремі ще пару днів намилуватися своєю коханою, і їхні душі раювали від злиття. Ольга неначе відчувала, що військова повинність поведе її любого далеко на Північ…

Місячне сяйво

Декілька днів життя в маєтку Дралєвських протікало без змін, і нова кухарка Зофія навіть не траплялася Іванові на очі. Та вже через тиждень усі прислужники панів Дралєвських відзначили зміну в їхньому харчуванні на краще. Іванові пан Генрик, окрім виїзної карети, доручив ще правити одноконкою для виїздів за провізією на торг.

Одного дня зранку пан Генрик прийшов на заднє дворище з новенькою кухарочкою Зофією і повелів їхати з нею на торг та слухати її в усьому. Однокінка була підготовлена до виїзду і скоро вже заторохтіла з двома панськими посланцями до базару, їхали не розмовляючи, і, зупинившись біля базару, Іван почепив на руки чималі кошелі, а Зофія перекинула через одну руку невеликий лозяний козуб.[39] Увагу торгівців зараз же привернули до себе двоє покупців з порожніми кошелями. Вони наперебій запрошували взяти що-небудь у них, вихваляючи свій крам.[40]