У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

в нього хвацько. Зрозумівши, що ні до чого іншого він не голінний, а тут — віртуоз, посильний вправ-лявся в цьому мистецтві якнайчастіше, чим зажив мовчазної, але безперечної прихильности клієнтів і здобув велику симпатію швейцара, бо швейцар був зобов’язаний вербувати посильних, та поки йому не трапився цей рідкісний птах, усіх найнятих на службу через тиждень доводилося гнати, на превеликий подив Еме. «Але ж від них нічого не вимагається, будь гречним» та й уже — яка ж тут труднація?» — запитував він. А втім, директорові ще хотілося, щоб посильні мали «показовий» вигляд, — очевидно, він плутав «показовий» і «показний». Вигляд травника за готелем змінився: з’явилися квітники, екзотичний кущ пропав, пропав і посильний, що колись декорував собою вхід до готелю гнучкою стеблиною свого стану та незвичним кольором волосся. Він поїхав з польською графинею, яка взяла його за секретаря, — тут він уступив у слід двом старшим своїм братам та сестрі-друкарці, яких умкнули з готелю, зачаровані ними, люди різних народів і обох статей. Зостався лише молодший брат: на нього ніхто не злакомився, бо він зизував. Він радощами радів, коли польська графиня і ласкавці інших його братів та сестри зупинялися в бальбецькому готелі. Він заздрив братам, але кохав їх, і, поки вони жили в Бальбеку, виказував їм теплі братерські почуття. Хіба абатиса Фонтевро не кидала черниць, щоб поділяти гостину, яку Людовік XIV офірував другій Монтемар, її сестрі, а своїй коханці пані де Монтеспан? Посильний жив у Бальбеці перший рік; мене він ще не знав, але чув, як старші його товариші звертаються до мене: «Пане такий-то», і з першої миті наслідував їх, утішаючись цим непомалу — чи то через те, що так він показував свою обізнаність із особою, очевидно, відомою, чи то від свідомости, що дотримується певної установи, і хоча ще п’ять хвилин тому він не мав про неї жодної тями, але підкорятися їй вважав за свій обов’язок. Я цілком розумів, що такий величезний пишний готель декого міг просто зачарувати. Він височів, наче театр, і знизу догори його оживляли численні фігуранти. Хоча постоялець був ніби якийсь глядач, а проте він повсякчас брав участь у виставі, і не так, як у деяких театрах, де актори спілкуються з публікою в залі для глядачів, — ні, тут життя глядача немовби точилося серед пишної краси сцени. До готелю повертався тенісист у білому фланелевому строї, а придверник, щоб вручити йому поипу, вбирався п синю ліврею зі срібними галунами. Якщо тенісистові не хотілося братися сходами, він однаково уникав спілкування з акторами, бо біля нього поставав такий самий пишно вбраний ліфтер і давав розгін машині. По коридорах поверхів розливалися скрадливі струмочки покоївок та дівчат-побігунок, вродли-виць-поморянок, схожих на учасниць панафінських свят на фризі, в чиї покійчики охотники до «субреток» пробиралися вигадливими манівцями. Внизу верховодили каваліри і робили з готелю — були то переважно геть-то зелені нероби-службовці — таку собі юдейсько-християнську трагедію, вбиваючи її в плоть і розігруючи без кінця-краю. Ось чому, дивлячись на них, я бубонів Расінові вірші, але, звісно, не ті, що пригадалися мені у принцеси Германської, коли пан де Вогубер, балакаючи з бароном де Шарлюсом, дивився на молодих секретарів посольства, а інші, цього разу не з «Естер», а з «Аталії»: починаючи від хола, або, як казали у XVIII столітті, від портика, шикувалося, надто в годину підвечірка, «квітуче плем’я» молодих посильних, подібних до юних ізраїльтян у Расінових хорах. Проте мені не віриться, щоб бодай хтось із них зміг відповісти навіть так само безладно, як відповів Йодай на запитання Аталії, звернене до інфанта: «Що робиш ти, дитя?», бо вони не робили нічого. У кращому разі, якби у кожного з них спитали, як питала стара цариця:

А всі ці люди, в цьому місці збиті.

Що роблять тут вони?

— він міг би відповісти:

За пишними обрядами дивлюся І сам пишаюсь.

Вряди-годи якийсь юний фігурант підходив до значнішої особи, відтак прекрасний ефеб повертався до хору, і, якщо потім не западала хвилинна споглядальна пауза, всі фігуранти знову сплітали свої рухи, безцільні, поштиві, показові, щоденні. Адже вони, викохані «здаля від світу», відпускні з храму лише в «недільні дні», ченцювали, як левити в «Аталії», і, дивлячись на цей «пахолків вірних рій», що виконували дійство перед сходами, вкритими пишними килимами, я несамохіть дивувався: куди я вступаю — до бальбецького Ґранд-отелю чи до храму Соломонового?

Я подався просто до свого покою. Мої думки незмінно верталися до останніх днів бабусі, до тих мук, які я переживав з новою силою, бо вкладав у них щось іще болючіше, ніж страждання іншої людини: наші нестерпні жалі; коли ми, як нам уявляється, лише відтворюємо біль коханої істоти, наше бідкання перевеличус його; але, можливо, воно й ближче до правди, ніж уявлення про біль у тих, хто його зазнає і від кого прихована вся жура їхнього власного життя, яку добре бачить жалість і над якою вона так побивається. Проте новий порив мого уболівання був би дужчий за бабусині муки, аби я знав тоді те, чого ще довго не відатиму, — те, що бабуся напередодні кончини, на хвилину опритомнівши і переконавшись, що мене поблизу немає, взяла маму за руку і припала до неї смажними устами. «Прощавай, донечко, прощавай навік», — промовила вона. І може, в той спогад і вперла свої нерухомі очі моя мати. Потім до мене йочали повертатися спомини відрадніші. Вона—моя бабуся, а я їй онук. Вирази її обличчя ніби написано мовою, зрозумілою мені одному; вона для мене все, інші люди існують лише остільки, оскільки дотичні до неї, залежно від того що вона про них скаже; та ба, наші стосунки були короткі, а отже, випадкові. Вона вже не знає мене, я не побачу її більше ніколи. Ми не були створені лише одне для одного, вона мені чужа. Саме цю чужу на світлині Сен-Лу я оце й роздивлявся. Спіткавши Альбертину, мама, зворушена тим, як тепло відгукувалася Альбертина про бабусю і про мене, налягала, щоб я побачився з нею. Я призначив їй зустріч. Попередив директора, щоб той попросив її почекати в салоні. Він заявив, що знає її віддавна, і її і її подружок, що він знав їх задовго перед тим, як вони «облюдніли», але що він