Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
Так само гетьманич Григорій Орлик не спромігся стати справжнім лідером козацької нації, а отже, бути гідним пам'яті гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. Як гетьман Хмельниченко наприкінці життя сліпо виконував волю турків, так само й він, гетьманич Орлик, віддав життя Франції, а не рідній Украйні. Покірних йому «синіх шведів» та героїчну козацьку сотню примусив битися на стороні коаліції, до складу якої входила ненависна Московщина…
Та чого там про українську справу говорити, коли він виявився настільки безвільним нікчемою, що навіть клятому Івану Неплюєву не помстився за смерть коханої колись Лейли!!! Хоч і присягався собі самому, що не залишить мерзотника безкарним…
Очевидно, тепер на пораненого насувався черговий рецидив тієї-таки виснажливої душевної хвороби.
– Ти не розумієш, Каролику, братику мій названий!
– То ви не розумієте, гетьманичу…
– Ні-ні, я все розумію, геть усе! Пригадай лишень, скільки разів ми бували буквально на мізинчик, на нігтик, на волосинку від успіху… проте так нічого й не домоглися?! Навіть реставрацію короля Станіслава Лещинського провели, а все одно…
Раптом поранений різко напружився, стиснув руку побратима і застогнав крізь зуби.
– Вам зле, гетьманичу?
– Де ми зараз? – задав зустрічне запитання Григорій.
– Вас віднесли, куди ви і попрохали: на берег Рейну.
– До скелі Лореляй?
– Авжеж.
– Як би радів онук франкфуртського бургомістра Гете, якби опинився тут…
– Йоганн Вольфганг?
– Еге ж. Кумедний хлопчина… Та з нього будуть люди.
– Авжеж будуть, гетьманичу.
– Ми би разом із задоволенням перепливли Рейн, щоб зійти на самісіньку верхівку цієї скелі. Йоганн Вольфганг якось розповідав, що за прекрасний і величний краєвид відкривається звідти. Ти як вважаєш?
– Мабуть, це справді так.
– Опиши мені, яка вона – скеля ця.
– Ви і цього не бачите, гетьманичу?
– Нічого не бачу. Перед очима суцільна мряка, у голові паморочиться…
– Скеля дуже-дуже велична і красива… навіть о цій порі року. Біля підніжжя підбита сивими бурунами, вона височіє над чорною водою, немовби здоровезний велетень над натовпом карликів, а також вища від берегів річки, вкрита кущами й деревцями аж до самої верхівки. Зараз рослинність, на жаль, брунатна, лише деінде проглядають темно-зелені плямки. А от навесні тут має бути значно красивіше.
– Шкода, що я того не побачу…
– Побачите, гетьманичу! Як се – не побачите?! – одразу ж обурився Кароль… хоча і знав, що Григорій каже чисту правду. Адже по всьому дуже добре видно, що поранений згасає буквально на очах.
– Не побачу, Каролику, не побачу.
– І не думайте!..
– Не заперечуй, будь ласка. Я хочу померти тут, тому і попрохав…
– Гетьманичу!!!
– Облиш… Краще послухай мою останню волю: поховайте мене тут…
– Гетьманичу!..
У голосі охоронця забриніли сльози.
– Бажаю спочивати поруч з місцем, де мріяв заснувати Рейнську Січ. Хотів, щоб козаки жили тут по-справжньому вільними людьми, чинили по совісті та справедливості… як колись на Запорозькій Січі! Не на нинішній… а на тій, на яку ми колись приїжджали – пам'ятаєш?
– До кошового Іванця?
– До нього. Отже, поховаєте мене тут…
– Не кажіть такого, гетьманичу!..
– Не переривай. Поховаєте на цьому самому місці, при дорозі. Поставите простий козацький хрест. Без напису. Тільки шапку смушкову зверху покладіть.
Черговий напад болю знов примусив пораненого застогнати.
– Може, краще б вам помовчати?
– Ти краще слухай, Каролику. Слухай і на вуса мотай.
– Так, гетьманичу.
– Отже, якщо напишете моє ім'я і титул, побоююся, що як ця земля відійде пруссакам, вони спаплюжать могилу. А так лежатимуть мої кісточки спокійно, доки хрест не згниє, а могильний горбочок дощик не розмиє, вітерець не розвіє.
– Ви і справді цього бажаєте?
– Так. Чим я кращий від простих козаків?
– Ви – гетьманич, син Пилипа Орлика – сподвижника гетьмана Івана Мазепи, великого благодійника нашої рідної Украйни.
– Так, гетьманич, але…
Непевна посмішка зненацька скривила губи пораненого, і він проскреготав:
– Знаєш, Каролику… Колись одна людина кинула на мою адресу прислів'я: жодного перехриста могилки не видно! Тоді я образився, а тепер от подумав: він таки мав рацію!.. Скромна могилка моя з часом зникне…
– Гетьманичу, як можна казати таке?!
– Облиш, Каролику! Ти ж знаєш, що моя матуся – Герциківна, а Герцики – рід вихрестів.
– Най би у того негідника язик розпух, якщо він вам таке сказав!..
– Любий мій Каролику, та він уже давно у кращому світі! Невдовзі наші душі зустрінуться, тож я знайду для цього чоловіка гідні слова… Проте нікуди правди подіти: колись я дуже образився, тепер же зрозумів, що він мав рацію… Принаймні щодо моєї могилки…
– Гетьманичу, облиште негайно!!! Ви – найдостойніша людина з тих, кого я тільки знав або знаю!..
– І навіть достойніший, ніж шляхетний мій батько Пилип Орлик?
– Ну, хіба що він…
– От бачиш, і ти не завжди маєш рацію… любий мій побратиме Кирило.
– Ви так давно не називали мене справжнім іменем!
– Та й мене звуть здебільшого Григором Орлі. Тільки вона…
– Ваша дружина?
– Так, кохана моя Олена. Перекажи їй…
Поранений раптом стулив губи й мовчав так довго, що охоронець злякався найгіршого. Та це ще не був кінець – Григорій глибоко зітхнув і мовив:
– Втім, не хочу, щоб слова мого кохання линули до неї з чужих вуст. Навіть з твоїх, Кириле… Ти не ображаєшся?
– Як можна ображатися на вас, гетьманичу?! Та ще й зважаючи на ваш нинішній стан…
– Гаразд. Отже, твоє вірне серце відчує, що сказати моїй коханій Олені. Лише одне прошу передати неодмінно: моя стомлена любляча душа чекатиме на неї у Божому саду, де велично співає хор небесних янголів, прекра…
Закінчення останнього слова вилетіло у повітря довгим тихим видихом. Рука, що стискала долоню охоронця, на єдину мить здригнулася і заклякла. Каролю навіть здалося, що пальці миттєво закам'яніли – хоча так не буває, звісно ж. Не бажаючи вірити в очевидне, він дуже-дуже обережно поліз у кишеню, витягнув звідти розпушене пір'ячко, підніс до обличчя Григорія.
Жодна ворсинка не ворухнулася.
Відмучився, сердега…
Кароль повільно здійнявся на ноги, стягнув з голови шапку і схилив чубату голову. Так само зробили шестеро козаків, які супроводжували гетьманича в останню путь на берег Рейну.
* * *27 грудня 1759 року від Різдва Христового охоронець Кароль, Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти прибули до замку Орлі. Там їх зустріла вбрана у жалобне удовиця Григорія Орлика – шляхетна пані Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Кароль передав їй шпагу і бойові ордени гетьманича, а також особистого листа Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого:
МАДАМ!
Я втратив найдостойнішого, найвидатнішого, найсміливішого свого генерала, гордість усієї Франції. Цілковито розуміючи безмежність Вашого
