Сьомий хрест - Анна Зегерс
— Усе це балачки, — сказав удома Меттенгаймер своїй дружині. — Еллі у своїй кімнаті, вона цілком здорова.
— Чого ж ти її не привів з собою?
Члени Меттенгаймерової родини, які ще жили під батьківським дахом, сіли вечеряти. Батько й мати, наймолодша сестра Еллі та сама кирпатенька Лізбет, яку старий вважав непридатною для ролі борця за віру, така ж лагідна і вродлива, як усі її сестри; вона одягнула до вечері чистеньку сукню; син Еллі, онук Меттенгаймера, пов’язаний цератовим фартушком; хлопчик був пригнічений мовчанкою за столом і старанно вимахував великою ложкою, щоб розігнати пару над мискою.
Меттенгаймер їв повільно, втупивши очі в тарілку, щоб дружина не розпитувала його. Він дякував богові за те, що його дружина була не така розумна, щоб збагнута весь жах навислої над ними біди.
Георг і справді був від них недалеко — усього яких-небудь півгодини ходи. Приїхавши у місто, він вийшов з трамвая і пересів у інший, що йшов у Нідеррад.
Чим ближче він був до своєї мети, тим побільшувалося в нього відчуття, що на нього чекають, що саме зараз йому готують постіль, збирають вечерю; ось його кохана прислухається до кроків на сходах. Коли він вийшов з вагона, його пойняло почуття, близьке до розпачу; він наче боявся піти наяву тим шляхом, яким так часто проходив уві сні.
Тихі вулиці з палісадниками — скільки пов’язано з ними спогадів! Думками він полинув кудись далеко, і почуття небезпеки розвіялося. «Хіба й тоді не шелестіло листя?» — запитував він себе, не відчуваючи, що то він сам ворушить листя ногами. Як опиралося його серце, як воно не хотіло, щоб він заходив у дім! Воно вже не билося, ні, воно шалено калатало; він виглянув з вікна на сходах — сюди мовби збігалися сади й двори багатьох будинків; карнизи, брук, балкони були густо всіяні листям, що безперестанку падало з крислатого каштана. В деяких вікнах уже світилося. Це настільки заспокоїло його, що він зміг піднятися вище. На дверях досі висіла стара табличка з прізвищем сестри Лені, а під нею — нова, маленька, з незнайомим прізвищем. Подзвонити чи постукати?
Здається, колись була така дитяча гра. Подзвонити чи постукати? Він тихенько постукав.
— Ви до кого? — сказала молода жінка в смугастому фартусі з рукавами. Вона ледь прочинила двері.
— Панна Лені вдома? — спитав Георг не так тихо, як хотів. Його голос зривався. Жінка втупилась у нього поглядом, по її ситому обличчю, по круглих голубих очах, схожих на скляні намистини, було видно, що вона до краю збентежена. Вона потягла стулку до себе, але він просунув у щілину ногу.
— Панна Лені дома?
— Такої тут нема, — хрипло сказала жінка, — йдіть звідси зараз же!
— Лені, — сказав він спокійно і твердо, наче заклинаючи свою колишню Лені, щоб вона скинула з себе оболонку цієї тупої огрядної міщанки у смугастому фартусі, в яку її обернено якимсь чаклунством. Та заклинання не допомогло. Жінка витріщилася на нього з тим безсоромним страхом, з яким, мабуть, дивляться заворожені істоти на тих, хто лишився такий, яким був. Він швидко рвонув двері, вштовхнув жінку у передпокій і причинив за собою двері. Жінка відступила назад, у кухню. В руці вона тримала щітку для взуття.
— Прошу тебе, Лені, вислухай мене. Це ж я. Хіба ти мене не пізнаєш?
— Ні, — сказала жінка.
— Чого ж ти так злякалася?
— Якщо ви зараз же не підете геть з моєї квартири, — сказала жінка нахабно і безсоромно, — то ви матимете великі неприємності. Ось-ось має прийти мій чоловік.
— Це чоловікові? — спитав Георг. На ослінчику стояла пара начищених до блиску високих чобіт. Поруч — пара жіночих черевиків. Відкрито пуделко з кремом, ганчірки.
Лені сказала:
— Еге ж. — Вона загородилася кухонним столом і крикнула: — Я рахую до трьох. Якщо ви не підете…
Георг розсміявся:
— Що ж тоді буде?
Він стягнув з своєї руки шкарпетку, чорну подерту шкарпетку, яку знайшов десь по дорозі і натягнув замість рукавички, щоб приховати пов’язку. Вона дивилася на нього, розкривши рота. Він обійшов навколо стола. Вона затулила рукою обличчя. Георг узяв її однією рукою за волосся, а другою рвонув її руку. Він проказав таким тоном, немов звертався до жаби, що колись була людиною:
— Годі-бо, Лені, подивися на мене, я ж Георг.
Вона широко розкрила очі. Він тримав її міцно, намагаючися вирвати з її руки щітку, хоч йому завдавала болю поранена рука.
Вона благально промовила:
— Я ж тебе зовсім не знаю.
Він пустив її, відступив крок назад і мовив:
— Гаразд, тоді віддай мені мої гроші та одяг.
Вона трохи помовчала, потім сказала іще нахабніше і безсоромніше:
— Ми чужим не подаємо. Тільки на зимову допомогу.
Він глянув на неї, але вже не так, як раніше. Біль у руці втишився, а разом з цим розвіялась і певність, що все це відбувається саме з ним. Він тільки невиразно відчував, що з рани знову пішла кров.
На кухоннім столі, застеленому синьою картатою скатертиною, стояло два прибори. На дерев’яних кільцях для серветок невправною рукою було вирізьблено маленькі свастики — нікудишня робота. Шматочки ковбаси, редиска й сир були кокетливо прикрашені петрушкою. А поруч лежало кілька відкритих коробок, які продаються в дієтичних крамницях, — вестфальські пряники і
