Сьомий хрест - Анна Зегерс

Тим часом надходив вечір, Георг, діставшись до Гехста, з відчаєм у душі чекав кінця першої зміни, коли на всіх вулицях і в пивних буде повно людей. І ось він стоїть, затиснутий натовпом, в одному з перших трамвайних вагонів, що вивозять людей з Гехста.

Господиня, пані Мерклер, нерішуче стояла перед Еллі, ніби чекаючи, що їй спадуть на думку ласкаві й спів чутливі слова, які вона скаже цій милій молодій жінці, але й не занадто ласкаві, бо тоді їй доведеться робити добро, як сказано у заповіді.

— Люба пані Еллі, — сказала вона нарешті, — не гнівайтеся на мене. Таке наше життя. Якби ви знали, що в мене на душі…

Еллі й на цей раз нічого не відповіла. Задзеленчав дзвінок. Жінки страшенно перелякались і безтямно глянули одна на одну. Вони чекали, що ось-ось почуються крики, шум, почнуть ламати двері. Але натомість тільки вдруге подзвонили, тихенько й скромно. Пані Мерклер опанувала себе й пішла відчиняти. І, враз заспокоївшись, крикнула від дверей:

— Це ваш батько, пані Еллі.

Меттенгаймер жодного разу не приходив сюди, бо хоч його квартиру аж ніяк не можна було назвати ні шикарною, ні просторою, він все-таки вважав цю кімнату не досить гарною для своєї дочки. До нього вже дійшли чутки про арешт дочки, і він аж зблід від радості, побачивши, що вона жива й здорова. Він узяв її руки, ніжно потиснув і погладив їх — він ніколи не робив цього.

— Що ж нам тепер робити? — промовив він. — Що ж робити?

— Нічого, — відповіла дочка, — ми нічого не можемо зробити.

— А якщо він прийде?

— Хто?

— Та цей… твій колишній чоловік.

— Він напевно до нас не прийде, — сказала Еллі сумно й спокійно, — він про нас і не згадав.

Радість, з якою вона зустріла батька, — все-таки вона не зовсім самотня на світі, — вмить згасла, адже батько розгубився ще більше за неї.

— Хто знає, — сказав Меттенгаймер, — чого тільки не зробить людина в біді.

Еллі похитала головою.

— Ну, а як він усе-таки прийде до мене, Еллі, адже ти останнім часом жила з нами. А за моєю квартирою наглядають і за твоєю теж. Припустімо, я стоятиму біля вікна і побачу, що він іде, Еллі, що тоді? Нехай іде просто в пастку? Чи, може, якось попередити його?

Еллі подивилася на батька, їй здавалося, що він зовсім а глузду спав.

— Повір мені, — сумно промовила вона, — він ніколи більше не прийде.

Старий змовк: на його обличчі відбилося болісне душевне змагання. Еллі дивилася на нього з подивом і ніжністю.

— Боже милосердний, — Меттенгаймер вимовив ці два слова, ніби палко молився, — зроби так, щоб він не прийшов! Якщо він прийде, ми всі загинемо.

— Чому загинемо, тату?

— Невже ти не розумієш? Уяви собі таке: він приходить, я його попереджаю, подаю йому знак. Що тоді буде зі мною, з нами?.. А тепер уяви собі інше: він приходить, я бачу, що він іде, але не подаю йому ніякого знаку. Адже він не мій син, він чужий, гірше за чужого. І я його не попереджаю. Його хапають. Хіба так можна?

Еллі сказала:

— Угамуйся, любий татуню, він ніколи не прийде.

— А що, як він усе-таки прийде до тебе, Еллі? Коли він як-небудь дізнається, де ти зараз живеш?

Еллі хотіла сказати те, що зрозуміла лише тоді, коли її про це спитали: так, вона допоможе Георгові, чим би це не загрожувало. Але їй було жаль батька, і тому вона лише повторила:

— Він не прийде.

Старий замислився. Нехай лихо, нехай цей чоловік проходить повз їхні двері, нехай йому пощастить утекти або нехай його спіймають до того, як він прийде. Ні, цього він навіть ворогові не побажав би. Але чому саме перед ним мусять постати такі питання, на які він не має сил відповісти? І причина всьому, що це дівчисько так по-дурному закохалося. Він підвівся і вже іншим тоном сказав:

— А той хлопець, що був у тебе вчора ввечері, хто він такий?

У передпокої він іще раз обернувся:

— Тут для тебе лист…

Цього листа незадовго перед тим підсунули під двері j його кухні. Еллі глянула на адресу: «Для Еллі». Вона розпечатала конверт, коли батько вже пішов. Тільки квиток у кіно і чистий аркуш паперу. Мабуть, від Ельзи. Приятелька іноді діставала їй дешеві квитки в кіно. Цей зелений квиточок наче з неба впав. Без нього вона, либонь, до ночі б сиділа на краю ліжка, склавши руки на колінах. «А чи маю я право на це? — думала Еллі. — Чи можна йти в кіно, коли в тебе таке нещастя? Мабуть, не годиться.

Дурниці, для того ж і кіно, щоб у нього ходити. Тепер — тим більше».

— Ось ваші вчорашні холодні шніцелі, — сказала хазяйка. «Тепер тим більше, — думала Еллі. — Котлети тверді, як підошва, але ж у них немає отрути». Фрау Мерклер вражено дивилася, як ця тендітна й сумна молода жінка, сидячи за кухонним столиком, уминає холодні шніцелі. «Тепер тим більше», — ще раз подумала Еллі. Вона пішла до своєї кімнати, скинула з себе все, помилася з голови до ніг, наділа найкращу білизну й плаття і довго розчісувала щіткою волосся, аж поки вено стало блискуче і пухнасте. Цій гарненькій, кучерявій Еллі, що дивилася на неї смутними карими