Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Стелла Чукашкіна була серед тих, хто полишив трамвай і тепер безпорадно стояв на «березі» біля самої води. Пішовши з дому дуже рано, вона відвідала жіночу консультацію. Тамтешня лікарка попросила взяти на роботі чергову довідку, отож спустившися з вулиці Копилівської до вулиці Фрунзе, молода жінка сіла на «пущинський»98 трамвай № 12. Адже працювала вона санітаркою в Пологовому будинку № 299, куди найзручніше було діставатися саме трамваєм. Якихось чотири зупинки – без проблем!
Без проблем?! Якби ж то…
Найбільша та водночас найочевидніша проблема полягала в неосяжному смердючому озері, що надійно закоркувало будь-який рух транспорту і пішоходів в обидва боки вулиці Фрунзе. Сюди ж додавалися автівки, що не могли з’їхати на перпендикулярну вулицю з Новоокружної. А також сотні людей, які скупчилися на «берегах» в очікуванні вирішення ситуації. Адже був ранок понеділка – година пік. Багато які підприємства, поступово нарощуючи темпи виробництва до не настільки вже далекого Першотравня, перейшли на семиденну роботу в 3-4 зміни. Отже, на «берегах» озера скупчилися як ті, хто поспішав на роботу, так і ті, хто намагався потрапити додому після недільної нічної зміни…
– Дівчино! Агов…
Стелла зрозуміла, що кличуть саме її, а не когось іще, тільки з третього разу. Притиснувши обидві долоні до плаща таким чином, щоб з-під одягу проступило опукле черево, запитально мовила:
– Та-а-ак?..
– Ой, вибачте… Жіночко, піднімайтесь-но до мене! Мерщій.
Тільки тепер вона второпала, що гукають до неї звідкись згори. Піднявши голову, побачила навислу над затопленою дорогою будку регулювальника дорожнього руху, схожу на гранчак, прикручений до кінчика приземкуватого ліхтарного стовпа. Отож зараз із розчахнутих дверей будки висунувся постовий регулювальник, який заклично махав їй рукою.
– Мені?.. До вас? – про всяк випадок уточнила вона, не розуміючи намірів міліціонера.
– Так-так, до мене! – кивнув той.
– А-а-а… зробити це мені буде важкувато, – вона знов провела рукою по опуклому череву.
– Підніміться, прошу!
Що ж, якщо представник влади наказує – треба коритися… навіть якщо це звичайний регулювальник дорожнього руху. До того ж драбина, що вела до його будки, не така вже й довга – сходинок п’ять, здається, не більше.
Стелла протиснулася крізь натовп до драбини, піднялася металевими східцями, схопилася за простягнуту з розчахнутих дверей руку, переступила поріг будки й запитала сторожко:
– І що я порушила, скажіть, будь ласка?
– Старший сержант Маматкулов, – міліціонер ввічливо козирнув, і його смагляве пласке, з рельєфними скулами обличчя аж засяяло від лагідної усмішки. – Ви нічого не порушували, і не думайте.
– Тобто?! – обурилася вона. – Навіщо ж було затягувати мене…
– Та самі погляньте, що коїться, – міліціонер широким жестом десниці обвів смердюче озеро епічних розмірів. – Тут натовп, а тут дивлюся й бачу таку гарну дівчину… Аж раптом виявляється, що ця дівчина – не просто дівчина, а молода прекрасна жіночка, та ще й при надії! Все це, що тут затопило – воно надовго. Навіщо вам стояти біля цієї калюжі? Краще посидьте у мене! Я тут всі пульти повимикав, бо рух все одно зупинився, регулювати нема чого. Отож сидіть, тільки не торкайтесь нічого. Все ж вам легше, ніж стояти…
– А-а-а… дякую за таке, – мовила Стелла стримано, не знаючи, як поставитись до подібного прояву ґречності. А Маматкулов між тим продовжив без найменшого сліду сорому:
– Тут, в Києві, такі дівчата й жінки… Всі красуні, на яку тільки не глянь! Я сам родом з Куляба100, тут проходив строкову службу. Маю на увазі, що тут, у Києві на Подолі, є частина внутрішніх військ. Отож відслужив собі та й думаю: а залишуся тут! Дівчата красиві, тільки ж і норовливі! Але так навіть краще, мені гонорові подобаються. Пішов у міліцію працювати, оце регулювальником поставили. А ви заміжня?
Стелла чомусь аж здригнулася й промимрила скоромовкою:
– Так, заміжня. Ми з чоловіком тут живемо, на Куренівці.
– Прекрасно, – мовив міліціонер якось навіть замріяно. – Як прекрасно народитися в такому великому місті, як Київ! Мій Куляб теж нічогенький, але все ж таки менший…
– Я теж, знаєте, не в Києві народилася. І мій чоловік…
– Як же добре, що всі ми зібралися тут, у цьому чудовому місті! – обличчя Маматкулова так і розпливлося в щирій усмішці. – Майже тост вийшов. Шкода, що я на службі, а тому ми не можемо…
Зненацька веселий настрій міліціонера безслідно зник. Відчайдушно скрикнувши:
– Та що він, на гальма поставити не може?! – регулювальник вмить вискочив з будки і скотився драбиною в натовп. Стелла озирнулась на озеро й побачила, що під дією сили водяного потоку з’їздом з Новоокружної на вулицю Фрунзе сповзає фургончик хлібовозки. Водій намагався завадити самовільному руху, та у нього чомусь нічого не виходило. Між тим вода несла хлібовозку просто на автобус, застряглий посеред калюжі…
А ще за кілька секунд сталося щось незбагненне: вдалині ліворуч з’явилася неймовірна стіна, чорна і блискуча. Вона стрімко наближалася, зростаючи щосекунди, аж поки не закрила півнеба, змітаючи і підминаючи під себе все, що траплялося на її шляху. Хоча полишаючи будку регулювальника, міліціонер закрив двері, іззовні всередину долетів багатоголосий крик неймовірного переляку: очевидно, людський натовп теж помітив рухливу чорну стіну…
Вул. Фрунзе, № 126/2, Київ, 9:25 ранку 13 березня 1961 року
Якщо подивитися на ситуацію загалом, то Михайлу Дуб’язі пощастило просто неймовірно! Ще б пак: втратити в дитинстві спочатку обох батьків, а потім внаслідок вибуху фугасної міни і старшого брата Славка, виховуватися в Мотовилівському дитбудинку, де єдиними однолітками, яких він сяк-так знав, були брат і сестра Нехаї з Руликова – здавалося б, гіршого дитинства придумати просто неможливо…
Але ж недарма в дитбудинку йому посилено втовкмачували: терпінням і працею всього добудеш! І що ж?! Він живе не десь у глушині, а в Києві на Куренівці, причому вже не в якійсь там комуналці з клопами в шпалерах і «зручностями» у дворі, а в новенькому, з голочки будинку, окрему квартиру в якому їхня молода сім’я отримала минулої осені. На кафедрі фінансів Київського інституту народного господарства101 начальство розглядає вчорашнього сільського безбатченка як вельми перспективного молодого вченого-аспіранта, у якого дисертація майже на виході. У нього є красуня-дружина Варюня і
