Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Даґні поглянула на ліхтар, що висів на розі вулиці. Долаючи негоду, він самотнім вартовим освітлював забиті дошками вікна та вибоїстий тротуар. В кінці вулиці, за річкою, на тлі фабричних вогників виднівся обрис електростанції. Повз них проїхала масивна вантажівка, затуливши весь краєвид. Такі машини розвозили пальне; на свіжопофарбованому яскраво-зеленому боці цистерни, незважаючи на хляпавку, блищали білі літери: «Нафта Ваятта», Колорадо.

— Даґні, а ти чула про дискусію на зборах Спілки працівників сталеливарень у Детройті?

— Ні. І про що ж вони дискутували?

— Про це всі газети писали. Йшлося про те, чи варто дозволяти членам профспілки працювати з ріарден-металом. Згоди так і не дійшли, але для підрядника, який наважиться ризикнути, самого вже обговорення достатньо… О, він негайно скасує замовлення!.. А що як… Що, як усі будуть проти ріарден-металу?

— То й нехай собі.

Світла цятка підіймалася до верхівки невидимої вежі. Це був ліфт величезного готелю. Повз будівлю на бічну вуличку проїхав легковик. Бригада робітників переносила громіздкий ящик із вантажівки у відчинені двері підвалу. Даґні прочитала на ящику: «Мотори Нільсена», Колорадо.

— А ще мені не подобається резолюція, ухвалена на зборах шкільних учителів Нью-Мексико, — не вгавав Таґґарт.

— Яка ще резолюція?

— Вони вважають, що не варто дозволяти дітям їздити нашою новою лінією «Ріо-Норте», оскільки це небезпечно… Так і написали — новою лінією компанії «Таґґарт Трансконтиненталь». Всі газети надрукували. Жахлива антиреклама… Даґні, як нам на це реагувати?

— Запустити перший потяг.

Таґґарт надовго і якось журливо замовк.

Даґні не вірилося: він не намагався взяти її на кпини, не посилався на своїх улюблених авторитетів; здавалося, брат чекає, щоб вона його підбадьорила.

Повз них промайнула відполірованим корпусом осяйна автівка. Даґні знала виробника: «Гаммонд», Колорадо.

— Даґні, а ми справді побудуємо цю лінію… вчасно?

Вона зачудовано слухала звуки Джеймсового голосу, сповненого банального тваринного страху.

— Якщо вже ми не зможемо допомогти цьому місту, то нехай йому Бог допомога! — відрізала вона.

Машина звернула за ріг. Над чорними дахами у світлі прожектора маячіла сторінка календаря, повідомляючи дату: двадцять дев’яте січня.

— А Ден Конвей, виявляється, той іще сучий син!

Здавалося, ці слова вирвалися в Таґґарта мимоволі, ніби він просто не міг стриматися.

Вона обурено глянула на брата:

— З чого такий висновок?

— Він не захотів продати нам гілку «Фенікс-Дюранґо» в Колорадо.

— Сподіваюся… — Вона затнулася і зробила паузу, щоб не зірватися й не перейти на крик. — Сподіваюся, не ти йому таке пропонував?

— Звісно, я!

— Невже ти справді мав надію, що він… продасть її… тобі?

— А чом би й ні? — замість нехарактерної меланхолійності до Таґґарта повернулась його півняча істерична задерикуватість. — Я запропонував йому більше, ніж будь-хто. Нам би не потрібно було розбирати і перевозити рейки, можна було б відразу скористатися нею. А яка б це була реклама: враховуючи громадську думку, ми відмовляємося від лінії з ріарден-металу! Його гілка окупилась би нам до останнього цента! Але ця босота відмовилася. Він навіть заявив, що не продасть нам і метра своїх рейок. А зараз шматками розпродує їх першому-ліпшому, включно з конками в Арканзасі і Північній Дакоті; продає собі ж на шкоду; і це, враховуючи, що цьому покидькові пропонував я! Навіть заробити не хоче! І бачила б ти, як злітаються до нього ті круки! Вони знають, що рейок більше ніде не знайдеш!

Даґні схилила голову. Їй навіть дивитися в братів бік не хотілося.

— Як на мене, це суперечить «Засадничим нормам проти розбрату», — дратівливо проголосив Таґґарт. — Якщо мені не зраджує пам’ять, Національний залізничний альянс мав на меті захистити своїх головних членів, а не верховодок із Північної Дакоти. Але я ніяк не можу примусити Альянс проголосувати щодо цього питання, бо всі його члени перейняті зараз лише тим, щоб вирвати один в одного рейки!

Шкодуючи, що не існує гігієнічних пальчаток, які можна було б надіти, перш ніж промовити певні слова, Даґні вичавила.

— Тепер ясно… чому ти захотів… щоб я виступила… з промовою на захист… ріарден-металу.

— От уже не думав, що ти така…

— Джиме, стули пельку, — спокійно порадила вона.

Таґґарт якусь мить помовчав. А потім, схилившись на спинку сидіння, невдоволено пробурчав:

– І постарайся виступити якнайпереконливіше. Бо Бертрам Скаддер налаштований украй скептично.

— Бертрам Скаддер?

— Він сьогодні теж виступатиме.

— Теж виступатиме… Ти не попередив мене, що будуть й інші промовці.

— Ну… Послухай, а хіба тобі не все одно? Чи ти його боїшся?

— Нью-йоркська бізнес-рада!.. І ви запрошуєте Бертрама Скаддера?

— А що не так? Непогана ідея, як на мене. До бізнесменів він жодним чином не ставиться вороже. До того ж він пристав на нашу пропозицію. Слід продемонструвати широту поглядів, вислухати різні думки і, цілком імовірно, перетягнути його на свій бік… Чого ти вирячилася? Невже ти не зможеш його перемогти?

— Перемогти?

— У прямому ефірі. Це буде на радіо. Дискутуватимеш із ним на тему: «Чи є метал Ріардена вбивчим продуктом жадібності?»

Подавшись уперед, Даґні опустила скляну перегородку, що відділяла салон від водія, і наказала:

— Зупиніться!

Вона не розрізняла Таґґартових слів, лише звідкілясь, наче здалеку, долинав його вереск.

— На нас чекають!.. На вечерю запрошено півтисячі осіб і вся національна еліта!.. Ти не можеш зі мною так учинити!

Нарешті він ухопив її за руку і вигукнув:

— Поясни, чому?!

— Дурнувате одоробло, невже ти й справді вважаєш, що це питання можна розв’язати проголосувавши?

Машина спинилася; Даґні вискочила з неї і кинулася бігти.

Трохи заспокоївшись, вона насамперед подивилася на своє взуття. Йшла спокійно і неквапно, відчуваючи холод тротуару через тонку підошву чорних атласних босоніжок. Відгорнула з чола волосся, — на долоні танули лапаті сніжинки.

Зараз, коли відступила несамовита лють, Даґні відчувала лише тоскну втому. Трохи гуло в голові; захотілося їсти, і вона згадала, що збиралася повечеряти на бізнес-раді. Не зупиняючись, вирішила, що краще обмежитися кавою, а потім повернутися на таксі додому.

Роззирнулася. Ніде не було видно жодної машини. Вона й гадки не мала, де опинилася. Загалом район справляв не надто хороше враження. З протилежного боку вулиці між будинками зяяла широчезна щілина; де-не-де світилися вогники у вікнах обшарпаних помешкань, кілька маленьких брудних забігайлівок було вже зачинено, а за два квартали від неї насувався туман від Іст-Рівер.

Даґні вирушила до центру міста. Попереду маячів темний кістяк будівлі. Колись тут були контори, а зараз крізь оголені конструкції та кути роздовбаної кладки просвічувалося небо. При каркасі, немов бадилина, що тягнеться до неба з-під мертвої скелі, тулився невеличкий генделик. В чистих вікнах яскраво горіло світло. Вона ввійшла.

Всередині був блискучий шинквас, облямований хромовою смужкою. Пахло кавою. За рундуком сиділи