"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

сила і що саме ця сила змушує зараз тривожитись учасників наради. Канаріс вдивлявся в офіцерів за столом: чи всі вони залишаться до кінця відданими йому, коли становище, не дай боже, стане ще гіршим? Цілком впевненим він був лише в полковнику Зомбаху, якого знав уже добрий десяток років як цілком вірну йому людину. А ось здоровань Мюллер, незважаючи на свої правильні висловлювання, просто небезпечний. Небезпечний не тільки тим, що дозволяє собі відкрито робити так далеко націлені заяви про необхідність кращого контакту з людьми Гіммлера. Треба пам'ятати, що цей чоловік не так і давно прийшов в абвер із гестапо, і ніяк не можна поручитися, що він і тут не є очима й вухами рейхсміністра. На Зандерлінга можна покластися лише тому, що він дурний і до кінця буде діяти з упертістю і сліпою відданістю малописьменного солдата. Інших офіцерів Канаріс просто недостатньо знав…

— Чи задоволене нами вище командування або СД — це питання, породжувані непотрібним і шкідливим дбанням про кар'єру, — так почав свій виступ Канаріс—А от чи ми самі задоволені своєю роботою — це святе питання нашої відданості фюрерові і його геніальним планам, питання нашої гордості і нашої готовності всього себе присвятити великим цілям Німеччини. В цьому аспекті я й хотів би розглядати становище наших справ і зробити деякі конкретні пропозиції.

Канаріс говорив недовго, хвилин двадцять. Усі його пропозиції стосувалися організації тотальної розвідки.

Ніякого рішення нарада не винесла. Само собою розумілося, що вказівки Канаріса є немов продовженням наказу…

Канаріс зупинився в тому ж будинку, де відбувалася нарада. Увечері всі її учасники роз'їхались. Адмірал запросив Зомбаха переночувати в нього. Пізно ввечері ад'ютант Канаріса полковник Енке в своїй кімнаті працював над протоколом наради, адмірал і Зомбах сиділи в маленькій кімнатці, яка колись була дитячою. Її стіни були розмальовані смішними звірятами і пташками, а в кутку стояв ляльковий столик і двоє маленьких крісел.

— Цікаво, хто тут жив? — сказав Канаріс, оглядаючи стіни. — Очевидно, якась велика й заможна сім'я. Де вони тепер? Що з ними зробила війна? Починаючи нараду, я побажав, щоб щастя пари, яка дивиться на нас із портретів, супроводило нашу роботу, і тут таки подумав: про яке щастя може бути мова, коли ця пара викинута з дому і опинилась невідомо де?

Зомбах не без подиву глянув на адмірала. Не для того ж він, справді, лишив його на ніч, щоб з'ясувати, хто жив у цьому будинку і куди вони поділися! Проте розмову треба було підтримувати.

— Коли я бачу зруйновані російські будинки, — сказав Зомбах, — я щоразу думаю: яке щастя, що ми весь час ведемо війну далеко від наших домівок!

— Ми маємо дані, що англосакси готують масові нальоти на Берлін, Гамбург, Рур.

— А ми випередити їх не зможемо?

— Ви маєте на увазі наше висадження на острів?

— Атож, операцію «Морський лев». Хіба її відмінено?

Канаріс глянув на Зомбаха, як учитель на некмітливого школяра.

— «Морському левові», Зомбах, час думати про оборону. Ла-Манш, Зомбах, має два береги, а не один — англійський.

Тепер мовчав Зомбах. Його деяка наївність на початку розмови не була позбавлена хитрощів. Він хотів якнайбільше довідатися про стан справ від дуже добре інформованого адмірала, але Канаріс чудово розгадав ці хитрощі. Він довіряв Зомбаху і вважав за можливе і навіть за необхідне підтримати в ньому думку про надзвичайну складність обстановки, в якій перебувала Німеччина.

— Головне, не давати можливості росіянам мати навіть незначні успіхи на фронті. Кожну свою невелику вдачу росіяни роздувають усіма засобами пропаганди і негайно підносять союзникам із запитанням: «А ви що робите, панове?» Це також дає свої плоди, але якщо росіяни досягнуть більших успіхів, то тоді ми повинні думати, що другий фронт майже неминучий.

— Що розуміється під визначенням «майже»?

— Багато чого. Дипломатія, дезінформаційна діяльність нашого абверу, консерватизм англійців, зв'язаність дій Рузвельта, змушеного рахуватися з мільйонами чортів, які населяють їх хвалену демократію, успіхи нашого флоту, особливо підводного, наш натиск тут, у Росії. І, нарешті, ненависть англосаксонських грошових мішків до більшовицької Росії. Все це дуже серйозні аргументи. Але не забувайте, Зомбах, що ті ж самі англосакси вбачають у нас своїх конкурентів. А в них розмова з конкурентами єдина — змести. І вони можуть на це піти.

— Я говорив з генералом фон Тресковим, — сказав Зомбах, стежачи за Канарісом; він знав, що генерал фон Тресков близький до адмірала. — В нього цікава теорія: надто великі наші успіхи тут можуть прискорити дії англосаксів проти нас.

— Тресков — дуже розумний і рішучий генерал, — спроквола сказав Канаріс, — але політик він нікудишній. І на подібні теми ви з ним краще не інтимничайте, не говоріть відверто.

— Я гадав… — Зомбах затнувся, не дуже вправно вдаючи збентеженого. — Та й сам він казав, що вважає вас своїм другом і цим пишається, навіть говорив, що по розуму ви — наці номер один.

Канаріс розсміявся.

— А на якому ж місці в його таблиці стоїть фюрер?

— Вождь поза класифікацією, на те він і вождь, — усміхнувся Зомбах.

І не дуже щирий сміх адмірала, і розуміюча усмішка Зомбаха при обміні фразами мали куди більше значення, ніж слова. Зомбах хоч і менше, але все ж знав про опозицію деяких генералів до Гітлера, які вважають, що фюрер веде війну на програш; знав він і те, що Канаріс близький до багатьох із цих генералів, зокрема до фон Трескова, тому про нього й заговорив.

— Хоч як приємно мені опинитися хоча б у приватній таблиці за номером один, — сказав Канаріс, — все ж мені здається, що навіть секретні розмови на цю тему вести не слід. Наш обов'язок усе знати і вміти мовчати.

Після цього їхня розмова стосувалася лише справи. Канаріс запитав, як Зомбах ставиться до його пропозицій по організації тотальної розвідки. Зомбах довго мовчав, її потім теж запитав: