"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Поки Фогель відкупорював пляшку і наливав коньяк, Мюллер не церемонячись розглядав агентів. Потім узяв чарку і сказав:

— Школа дає вам добру характеристику. Я хочу випити з вами за те, щоб сказане в характеристиці було підтверджене вашою сміливою працею в ім'я великої Німеччини. Хох! — Мюллер швидко підняв чарку, але надпив з неї лише маленький ковток.

Леонов «по-чесному» вихилив чарку до дна. Зілов свою лише пригубив.

Мюллер мигцем глянув на Леонова і потім, пильно дивлячись на Зілова, сказав посміхаючись:

— Усього необхідного вас навчили, тепер ви знаєте навіть ціну житнього і пшеничного хліба в Москві. Мені залишається сказати вам кілька слів на дорогу. Ви солдати Німеччини. А для нас солдат — найпочесніша фігура. Наш великий вождь Адольф Гітлер сказав недавно: «Кожний мій солдат, який виконав обов'язок, матиме все, що захоче. Йому буде належати не тільки Німеччина, а й увесь світ з його невичерпними багатствами». — Мюллер багатозначно подивився кожному в очі і вів далі: — Це стосується і вас, я хочу, щоб ви це знали. Виконавши завдання, ви повернетесь і житимете як захочете. Більше наражати вас на риск не будемо. Герої повинні жити, і так жити, щоб їхнє щасливе життя було принадним прикладом для інших. — Мюллер кинув через плече. — Ми не росіяни, які тільки й знають, що кричать своїм солдатам: «Помри за Батьківщину! Помри за Батьківщину!» Ні, ти зроби подвиг і живи собі на втіху, кажемо ми своєму солдату. Я хочу, щоб ви пам'ятали про це щогодини, звершуючи свою хоробру справу. Які у вас є бажання?

— Виконати завдання і благополучно повернутися, — твердо відповів Зілов.

— Чудово. А у вас? — Мюллер повернувся до Леонова.

— Те ж саме.

— Чудово, чудово, — сказав Мюллер, ледь затримавши погляд на Леонові.— Тоді у мене все. — Він підвівся, за ним підвелися всі.— Щасливої дороги, бажаю удачі.

Зілов і Леонов вийшли. Фогель залишився в кабінеті. Мюллер сів за свій стіл, запалив сигарету і сказав:

— Цей, із синіми очима…

— Зілов, — підказав Фогель.

— Зілов… — повторив Мюллер, дивлячись поперед себе. — Цей мені подобається, у нього є характер і очевидна зацікавленість, він знає, на що йде, і пустить у хід хитрощі, щоб вибратися сухим із води. — А другий, по-моєму, пустоцвіт.

— Абсолютно точно, — підтвердив Фогель. — Леонов, за всіма своїми даними, звичайно, слабіший від Зілова, але у нього є одна дуже корисна риса: якщо над ним висить сильний кулак, він з голими руками, не роздумуючи, піде на мур. І Зілов буде для нього цим кулаком. І, нарешті, головне його діло — рація.

— Шкода, що жоден з них не знає як слід Москви, — помовчавши, сказав Мюллер.

— Це і добре і погано, — зауважив Фогель. — Принаймні виключена небезпека, що їх впізнають.

— Все, що стосується Москви, втокмачили їм у голову міцно?

— До цього і зводилася вся підготовка. В усякому разі, по плану Москви вони ходили з зав'язаними очима.

— Ну, гаразд, ідіть проведіть їх у політ…

Літак ішов на великій висоті. Зілов і Леонов дихали широко розкритими ротами. В літньому солдатському обмундируванні Радянської Армії їм було страшенно холодно. В ілюмінатори нічого не видно. І вгорі і внизу суцільна пітьма,

Та ось дихати стало легше. Невдовзі з кабіни льотчиків вийшов інструктор з парашутних стрибків, якого всі курсанти школи поза очі називали Катом. Він і справді був схожий на ката — пикатий паруб'яга величезного зросту, з довгими вузлуватими руками, на яких волосся росло навіть на пальцях. Дивлячись на нього, Леонов згадав, як Кат, підійшовши до трупа Кузакіна, поворушив його ногою і сказав: «На одного боягуза менше!» І плюнув на труп.

— Фронт уже позаду! — прокричав Кат, і на обличчі його ворухнулося щось схоже на посмішку, його очиці майже заховались у щоках. — Приготуйтесь!

Зілов підвівся і став уважно перевіряти парашутне спорядження. Леонов ще сидів, відчуваючи огидну слабість у ногах і лоскітний дрож у животі.

— Перевіряй! — крикнув йому Зілов.

Леонов підвівся і, тримаючись однією рукою за крісло, почав безладно смикати лямки парашута. Зілов підійшов до нього і сам перевірив підгонку лямок.

— Що, вже наклав у штани? — сердито запитав Зілов.

Кат у цей час підтягував до дверей літака контейнер із спорядженням. Замиготіла лампочка над дверима до пілотської кабіни. Кат неквапливо і без особливих зусиль зняв із завісів двері, у літак увірвалося ревіння моторів і пронизливий холод.

Зілов став біля дверей, за спиною в нього — Леонов. Над дверима в кабіну льотчиків засвітилася зелена лампочка. Кат махнув рукою. Зілов обперся правою ногою на ребристий поріг, нахилився вперед, різко відштовхнувся і зник у чорній безодні. Леонов хотів зробити все так само, але в нього не вийшло, і він застряв у дверях. Сильний удар в спину вибив його, наче пробку…

Вони приземлились точно за розрахунком, метрів за двісті один від одного. Навколо був густий чагарник, під ногами чавкала мокра земля. Вони закопали парашути і почали шукати контейнер із спорядженням. Зо дві години марно бродили по кущах. Зілов, як тільки міг, лаяв Ката. Леонов ходив за ним як тінь і мовчав. Відчувалося наближення світанку. Стомлені, мокрі, вони зупинились на краю чагарника. Їх оточувала глуха тиша, тільки десь далеко-далеко чулися летючі гудки паровозів.

— Просто не знаю, що робити! — сказав Зілов.

— Стривай, — узяв його за руку Леонов. — А що, як нам дременути кудись далеко? І сховатися там від усіх.

Зілов мовчки обернувся і з розмаху вдарив його по обличчю.

— Сука!

Леонов втерся рукавом і з цієї хвилини беззаперечно і мовчки робив усе, що наказував йому Зілов.