"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

Вони знайшли контейнер аж на світанку. Виявилося, що в темряві вони двічі проходили повз нього і не помітили.

Старанно закопавши контейнер на примітній галявинці, вони причепурилися і пішли на північ. Там мала бути залізниця і маленька станція..

Далі їм щастило, мов у сні. Вони точно прийшли до тієї станції, що була вказана в плані. І на коліях стояв готовий до відправки на Москву військовий ешелон. Зілов поговорив з комендантом ешелону, і їм дозволили влаштуватися на площадці вагона з кіньми. Їх нагодували солдати, що супроводжували коней. За трапезою вони дістали першу інформацію. Виявляється, вони потрапили до останнього ешелону сто чотирнадцятої дивізії, яку перекидали з-під Тули на Центральний фронт. Леонов і захоплювався, і дивувався, як спритно і впевнено поводився Зілов. Розповідав веселі байки про госпіталь, у якому нібито вони з Леоновим лежали після поранення, і про те, як вони по-молодецькому проведуть у Москві відпустку, що належить їм після лікування. В думці Леонов вирішив: «З ним не пропадеш, треба його слухатись».

Ешелон зупинився на станції Москва-Товарна. Зілов і Леонов сердечно розпрощалися з своїми попутниками і попрямували в місто.

Їм і далі щастило. Вони благополучно проїхали через усю Москву і, дотримуючись плану, на Казанському вокзалі сіли в електричку. Ще засвітла вони зійшли на станції Сорок другий кілометр і невдовзі вже розмовляли з господарем скромної дачі. Це був літній чоловік в окулярах з дуже товстими скельцями, через які неможливо було розгледіти його очі.

— Нам грошей не позичати, заплатимо, скільки скажете, — уже вдруге казав Зілов. — І побудемо у вас не більше місяця. Проведемо належний після госпіталю відпочинок і — назад на фронт.

Господар явно хотів здати кімнату, але його, очевидно, бентежило, що він візьме гроші з солдатів. Здавати ж кімнату безплатно йому не хотілось.

— Може, ви гадаєте, що ми якісь бандити з великої дороги? — улесливо посміхаючись, спитав Зілов. — Так ось наші документи, будь ласка, подивіться.

— При чому тут бандити? — мляво промовив господар і в документи не глянув.

— А щодо плати, — знову сказав Зілов, — ми при грошах. Як кажуть, солдат спить, а харчі йому йдуть, зібрали трохи.

— На місяць, кажете? — спитав господар.

— Щонайбільше на місяць, — підтвердив Зілов.

— Триста карбованців маєте?

Зілов мовчки витяг з кишені сотенні купюри і, відрахувавши три, поклав їх на стіл.

— Прошу!

Господар одвів їм затишну кімнатку з виходом на кухню. З вікна кімнати, крізь голий сад, було видно залізницю. Вона була так близько, що коли проходили поїзди, на кухні брязкотів посуд.

— Поїзди вночі спати не дадуть, — тихо сказав Леонов.

— Ідіот! Кожний поїзд — це інформація для Доктора, — сонним голосом мовив Зілов. — Давай-но краще спати, бо завтра багато роботи…

Коли Леонов прокинувся, Зілов уже сидів біля вікна і розглядав маленьку карту, що зберігалась у нього в чоботі за підкладкою.

— Ти що, на курорт приїхав? — обернувся він до Леонова, який поворухнувся. — Вставай зараз же! Умийся на кухні.

Зілов уже все продумав… Сьогодні вони нормальним пасажирським поїздом повернуться в район приземлення і візьмуть із контейнера найнеобхідніше: рацію, гроші, запас консервів і сухарів. Сюди вони повернуться завтра. Хазяїнові скажуть, що їдуть до Москви — в гості до фронтових дружків.

— Пощастило нам з цією хатою, — сказав Зілов. — Будь-що треба тут закріпитись. Я вранці допоміг хазяїнові нарубати дров, поговорив з ним. Він майже сліпий, сказав, що за крок обличчя людини не розрізняє. До сорокового року він працював наборщиком у друкарні. А син його, знаєш, хто? Ніколи не вгадаєш. Дипломат. Живе з сім'єю в Америці. Старий стереже тепер і дачу, і московську квартиру. Двічі на тиждень їздить у Москву. Уявляєш, як зручно! Не дача, а золото. Будемо хитрувати, щоб закріпитися. Через місяць скажемо, що йдемо на лікарську комісію, а повернемось — збрешемо, що нам дали додатковий місяць відпочинку. А потім придумаємо ще щось.

Леонов слухав Зілова і знову думав: «Ой, головатий хлопець, з таким не пропадеш!» Учора їм щастило, і тепер уся їхня оправа вже не здавалася йому такою небезпечною.

Вони зійшли з пасажирського поїзда на тій самій станції, де вчора сіли у військовий ешелон. Уже вечоріло, сіявся рідкий і нудний дощик наполовину з снігом. На платформі — ні живої душі. Вони перейшли через полотно і посідали на штабелі старих шпал. Зілов хотів переконатись, що їх ніхто не бачив. На коліях засвітилися сигнальні вогні.

— Ходімо! — Зілов рішуче підвівся і збіг з укосу. Вони зайшли в кущі, озирнулись навкруги і подалися від дороги…

З двома важкими речовими мішками за плечима вони повернулись на станцію близько другої години ночі. Зілов зайшов у приміщення станції і дізнався, що найближчий поїзд буде лише о восьмій годині ранку. Цю довідку дав йому залізничний міліціонер, що дрімав у залі чекання.

— От досада! — сказав йому Зілов. — Нам явка в Москву в своє господарство на восьму нуль-нуль. Влетить нам, будь здоров!

— Нічого, страшнішої за фронт кари немає,— утішив його міліціонер. — А фронту вам і так не минути. Покажете своєму начальству квиток з компостером часу — врахують.

— А далеко звідси до шосе? Може, там попутна трапиться?

— Шосе недалеко, — сказав міліціонер, — кілометра півтора, не більше. Тільки в такий час там можна до ранку чекати, а машини не буде. Це вже я знаю, сам іноді з чергування на попутній їжджу.

Вони розговорилися. Міліціонер розпитував про фронт: чи сильна «у них» артилерія, як фріц тримається в рукопашній, чи багато «їхніх» попадає в полон? Зілов відповідав охоче і на прощання подарував