Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

бабуся не займалась, яка би зацікавлена вона не була розмовою, віслюк міг миттю відвернути тисячу її думок, вона негайно нападала на нього. Лійки та глечики з водою були сховані в зручних місцях і завжди були напоготові для бою проти зухвалих хлопців; палиці були покладені в засідку за дверима: вилазки робилися в будь-яку годину дня і ночі — одним словом, точилася невпинна війна. Очевидно, все це було приємною розвагою для хлопчиків-погоничів, а може, найпроникливіші з віслюків, розуміючи стан справ, знаходили особливе задоволення в тому, щоб іти саме цим шляхом. Знаю тільки, що поки була приготована ванна, тривога оголошувалася тричі. Під час останньої і найзапеклішої сутички я побачив, що бабуся моя власноруч схопила рудого хлопця років п'ятнадцяти й гатила його головою об стінку, ніби вбиваючи йому розум у голову, аж доки хлопчина не отямився і не зрозумів, за що його б'ють і в чому справа. Ці раптові події були тим кумедніші, що бабуся тим часом годувала мене бульйоном зі столової ложки. Вона була переконана, що я справді вмирав з голоду і мусив отримувати їжу маленькими порціями. І щойно я відкрив рота для ложки бульйону, вона раптом кинула її назад у тарілку і з вигуком «Дженет! Осли!» стрімголов вискочила з кімнати.

Ванна була мені дуже приємна. Змучений тривалою мандрівкою, ночівлею на полях під голим небом, я відчував гострий біль в усьому тілі і був такий втомлений, що кожної хвилини засинав. Коли я викупався, вони (тобто моя бабуся і Дженет) закутали мене в сорочку і в пару штанів, що належали містерові Діку, і загорнули мене в дві чи три великі шалі. Не знаю вже, який у мене був кумедний вигляд, але тепло мені було дуже. Слабкий і сонний, ліг я на диван і міцно заснув.

Мабуть, я бачив сон, живлений тим образом, що так довго займав мій розум, але я прокинувся з відчуттям, ніби моя бабуся приходила до мене і схилялася наді мною, і прибирала волося з мого обличчя, і вкладала мою голову зручніше, і потім стояла й дивилася на мене. Слова «гарний хлопчик» та «бідолашний хлопчик» начебто звучали в моїх вухах. Але звичайно, коли я прокинувся, нічого не вказувало на те, що ці слова могла говорити моя бабуся, бо вона сиділа біля венеціанського вікна і дивилася на море з-за зеленого віяла, що було встановлено на поворотному пристрої і могло повертатися в будь-який бік.

Ми пообідали незабаром після того, як я прокинувся. На стіл подали смажену курку й пудинг. Я нагадував пташку в тенетах і не міг вільно ворушити руками. Але бабуся сама обмотала мене, і я не наважувався поскаржитися на незручність. Увесь цей час я намагався розв'язати питання: що вона зробить зі мною. Але вона обідала в глибокому мовчанні й лише іноді проникливо дивилася на мене та вигукувала:

— Помилуй нас!..

Ці вигуки аж ніяк не могли пояснити мені хоч щось.

Коли зняли скатертину й поставили на стіл трохи хересу (якого й мені налили чарочку), бабуся знову послала нагору по містера Діка. Той приєднався до нас і намагався виглядати якомога мудрішим, поки бабуся змушувала його прислухатися до мого оповідання, що його вона видобувала з мене частинами, ставлячи нові й нові запитання. Під час моєї розповіді вона очей не спускала з містера Діка. Коли б не це, бідолашний джентльмен заснув би. А коли він намагався усміхнутися, бабуся суворою гримасою спиняла його веселощі.

— І що тільки впало в голову цій бідолашній дитинці, що вона вийшла заміж вдруге? — сказала бабуся, коли я закінчив. — От цього я вже зрозуміти не можу!

— Може, вона закохалась у свого другого чоловіка? — зазначив містер Дік.

— Закохалася? — повторила моя бабуся. — Що ви цим хочете сказати? Нащо їй треба було це робити?

— А може, — мовив містер Дік, подумавши трохи, — для задоволення?

— Задоволення, ще б пак! — відказала моя бабця. — Надзвичайне задоволення для бідолашної дитинки довіритися цьому псові, який хотів обдурити її так чи інакше. І на що тільки вона сподівалася, хотіла б я знати! Був уже в неї один чоловік. Бачила вона, як помер Девід Копперфілд, який з самої колиски бігав за восковими ляльками. Народилося в неї немовля — ох, вона сама була дитиною, коли породила немовля, що сидить тут, тієї ночі в п'ятницю! — чого їй ще треба було?

Містер Дік потайки підморгнув мені, ніби підтверджуючи, що проти цього вже нічого заперечити не можна.

— Вона навіть не спромоглася дитину народити як слід, — вела далі бабуся. — Куди поділася сестра цієї дитини — Бетсі Тротвуд? І не народилась! О, і не кажіть мені цього!

Містер Дік зовсім перелякався.

— Отой куций лікар, що хилить голову набік, — продовжувала бабуся, —Джіліпс, чи як там його звати, що він собі думав? Він спромігся лише цвірінькати мені, наче дрізд — дрізд він і є! — «це хлопець!». Хлопець! Ну й купа ж дурнів усі вони!

Щирість цього вигуку надзвичайно злякала містера Діка; та і я теж затремтів, правду кажучи.

— А потім, ніби цього не вистачало, ніби їй мало було втратити сестру цієї дитини — Бетсі Тротвуд, — сказала моя бабуся, — вона ще вдруге виходить заміж — іде собі й виходить за Мердерера[8] чи як там його. І збирається погубити ще й цю дитину! А звідси природні наслідки, як міг передбачити кожний, крім немовляти — він блукає і мандрує, мов той Каїн, а ще й вирости не встиг.

Містер Дік суворо глянув на мене, ніби пересвідчуючись, що я — справжній Каїн.

— Та ще оця жінка з єретицьким ім'ям, ця Пеготті, вона й собі вирішила побратися! Мало вона бачила, скільки зла випливає з таких речей, бере й виходить після всього заміж. Дуже сподіваюся, — сказала бабуся, похитуючи головою, — що чоловік її — один з тих шибайголів, про яких ми в газетах читаємо, що вони б'ють жінок кочергою! Хай, хай він всипле їй як слід!

Я не міг стерпіти, що так ганьблять мою стару няньку. Я сказав бабці, що вона помиляється цього разу. Пеготті, сказав я ще, була найвірнішою, найвідданішою, найбезкорисливішою подругою і служницею. Вона ніжно любила мене і обожнювала мою бідолашну матір, і тримала на своїх руках її голівку, коли та помирала, і отримала її останній вдячний поцілунок. Я почав задихатися від спогадів і вибухнув сльозами, намагаючись сказати на завершення, що дім Пеготті міг бути моїм власним домом, і що я, звичайно, звернувся б до неї шукати собі втіху і притулок, коли б не боявся спричинити їй неприємностей через її скрутне становище. Я вибухнув сльозами, як я казав, коли намагався виголосити цю промову, схилився на стіл і закрив руками своє обличчя.

— Гаразд, гаразд! — сказала бабуся. — Дитина добре робить, що захищає тих, хто захищав її... Дженет! Осли!

Коли б не ті нещасні віслюки, ми, безперечно, швидко б порозумілися. Бабуся вже поклала руку мені на плече і, підбадьорений її увагою, я вже хотів кинутися їй на шию та благати в неї захисту. Але раптовий наскок ослів і безлад на моріжку поклали край нашій сердечній розмові. Міс Бетсі обурено заявила містерові Діку, що вона твердо вирішила просити підтримки законної влади і ще до чаю