У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Хоч Петрик читав оте довге родослів’я уже не вперше і порівнюючи легко його вимовляв, та все ж було воно тяжким для нього. В інші рази на цьому місці батько вже починав засипати, але сьогодні, кинувши поглядом, Петрик зауважив, що той уважно слухає, і, перегорнувши тугий листок, продовжив.

“І був Іосиф теслею і батьком месії –  Христа малого, і прийшли до нього уві сні… І сказав Ісус, син Сірахів, –  Петрик не розумів, чому не Гавриїлів і не Іосифів, а Сірахів, –  апостолові Петрові, –  перепустив він рядки, поглядаючи на батька, і спинився із затриманим подихом, бо вчув оте благовісне і благословенне Богом батькове пискливе хрипіння, що наповнило радістю все хлопцеве єство, аж серце його від того швидше застукало.

Так! Батько спав! Школяр тихо звівся зі стільчика, розправив затерплі ноги, склав нечутно книгу, разом із табуретом відніс її до шафи та й вийшов навшпиньки геть із хати, навіть не глянувши в кухоньку до матері і сестер, тиха перемовка яких чулася йому через закриті двері. Вийшов, мов із пекла в рай, ніби виплив із річки проти течії. І, як завжди, прочулено подякував Богові, що допоміг йому приспати батька.

Яскраве сонце засліпило його, свіже повітря дихнуло хлопцеві в обличчя, наповнило груди, збудило духмяністю серце і тямок, і він, не роздумуючи, стрімголов понісся до хвіртки, гарячково обмірковуючи, куди податися насамперед. Вирішив, що з порожніми кишенями краще мотнутися до тітки Дарини, яка напевне чимось його погостить, а вже з гостинцем можна буде поткнутися і на Луки. Згадав покійницю бабусю Параску – з її двору без гостинця він не виходив ніколи. Насіння та кабачки смажені, цукерки великі, в паличках, попасмужені і в кольорові папірці обгорнуті, і горіхи лісові – все це він мав від бабусі. Бабусин дідусь Яким подобався Петрикові хіба тим, що випивши у всякий недільний день оковитої, він брав у долоні голову і тонко та жалібно співав різних пісень і навіть дум. Так як батькового дідуся Петрик не знав зовсім, йому подобався і материн, бо хіба ж можна жити дитині без дідуся і бабусі?!

Від бабусиного дідуся Петрик якось дізнався, що батьків дідусь був не вельми здоровий, жив дуже убого, не пив і не палив люльки, а згинув, ніби, по своїй дурості “ні за цапову душу”, бо був упертим, нікого не слухав, вважав себе “потомственним” козаком і вліз у халепу, піддавшись на вмовляння якихось народників Дмитра Найди та Якова Стефановича з таємної дружини. Оті Найда та Стефанович, як запевняв Петрика бабусин дідусь, підробили височайшу грамоту і закликали убогих селян та міщан у повіті не платити податків, а домагатися розподілу поміщицьких земель та купецьких статків. Батьків дідусь був обраний старостою, а після зради чотирьох дружинників та суду і заслання не порозумнішав, знову був схоплений і битий жандармами до каліцтва, від чого довго чахнув, не встаючи з постелі, поки його, списаного із каторги додому, і Бог прийняв…

Запам’яталася ота дідова оповідь хлопцеві на все життя, хоч зрозумів її сенс аж через десятки років, як уже розтовкмачив собі і “цапову душу”, і “таємну дружину”, і “височайшу грамоту”, і “жандарів”. З часом батьків дідусь у Петриковій свідомості переріс бабусиного ще й тому, що всі говорили, ніби Петрик “викапано” подібний до нього. Коли б він був живий, Петрик поскаржився б йому на батька, на його знущання над родиною.

Хлоп’ячі спогади, на жаль, за хвірткою і обірвалися – зопалу він уткнувся носом у коліна дядька Явдокима, який заступив йому путь.

Про батька Петрик знав дуже мало. Той все минуле своє від родини приховував, а від дядька Явдокима можна було щось почути. Чорний, мов циган, з глибоко посадженими смолистими очима, ніби забитими в підліб’я, батьків однополчанин, приходячи в гості, сперечався з господарем, змушуючи його оповідати, і Петрик слухав їх завжди заворожено, коли вдавалося причаїтися десь поблизу. Говорили про походи червонокозацької кінноти,  і все більша неохота батькова до розповідей підігрівала в хлопцеві бажання почути щось нове.

Отож, Петрик повернувся з дядьком до хати, доброхотно помінявши Луки і вулицю на можливі оповіді прийшлого. Небагато, правда, почув він цього разу: гість щось бовкнув про походи якогось шістдесят першого полку, про хороброго вершника Комекса, ніби аж повеселішавши, а батько, також ожвавившись, додав щось про Ворушилу, та й змовкли обидва, тільки іскринками очей зглянувшись між собою. У Петрика мліли ноги від незручного сидіння, але цікавість брала гору, росла і марудила голову.

“Годували і мошву, і вошву в нужі, голоді та холоді, а толк який? – питав батько у Явдокима. Скільки жертв поклали по дорогах і степах! Може, й правий отой Більський, що партія більшовиків переряджується в імперську силу і знову колонізує інонароди великодержавством чорносотенців методами і кличами інтернаціоналізму, демократичного централізму та диктатури пролетаріату. “Централізм” і “диктатура” – так, а “демократичний” і “пролетаріат” – омана для використання Комінтерном по закордоннях.

–  Кузьма Сидорович прочитав мені рішення десятого і одинадцятого з’їздів та розтовкмачив, що ще при Ленінові намітилося підкорення профспілок партії, а Комінтерну – державі, а присилку Кагановича в Україну він трактує, як жандармську, бо ЦК в Москві нашому ЦК не довіряє, –  похвалився Явдоким новиною. – Нам ще в Баштанці та Висуньках полонений біляк-офіцер провіщав перед розстрілом, як мали наступати на барона Врангеля до Чонгару та Перекопу. “Червоних коней вашої революції вони замінять потворно-хижими чорносотенними, контрреволюційними, нещадними, куди підлішими за царських,” – агітував він тоді мене та інших чатових…

–  І-і-іть! – ніби сміявся сам із себе Явдоким, крутячи головою. – Голодні, холодні, мокрі, як хлющ, по вуха забрьохані багном, ледь не падали від утоми, –  відривав гість від газети папірець для цигарки, –  а от же йшли! Сказано – революція!.. Сам же Ленін і головкомандарм Каменєв керували нами!.. Ото був похід!.. – ламав він і м’яв у пальцях  папір під закрутку. – А столярством своїм ти замарно не печися, –  перевів Явдоким мову на буденне. – Твої поробки за зразок іншим можуть