У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
– У нас заготівлею та хлібоздачею за торік і цьорік у багатьох викачали і посівне насіння, то до чого ж те доведе? Ви тут, червонокозаки, з Пилипом ближче до райвику, то може б поговорили із Хорунжою про ці злочинства? – включилися в поміч Маркові та Насті Саміло та Палажка Гармаші. – Жебраками ж отак зроблять нас! До чого ж та ваша революція дійде отак?!
– Хіба ми за Пилипом не так же обкладаємося отими заготівлями і при чому тут революція і червонокозацтво? Просто свавільні бандити прибрали владу до рук, то це явище тимчасове, та й не збідніли ви, а побагатшали, слава богу, за ці роки, то поживемо-побачимо, що воно покаже. Може ж присланий із Москви Лазар Каганович з ними щось вдіє, – відкарацкувався Карпо від того ще дядькового Харитонового докору йому.
– В нас у незаможниках тепер, Карпе, тільки повні нероби-ледарі числяться, то як з ними як з рівними, іти в оті ТСОЗи? Земля ж і їм дана, а який глузд із того? Лежить вона перелогами в бур’янах необробленою, аж бачити те жаско! – товкла своєї й Настя.
– Темінь безпросвітня і сваволя нас заїдає, – змінив жінку Марко. – Ледарям же, які підказують уповноваженим, де і в кого сховано збіжжя, ті стали віддавати його частину безплатно, то як те можна терпіти? А… мусимо від безпросвіття вчити хоч дітей належно, і ти не переч ото Петрикові іти в школу тепер, як із нужди вибився, – мов тиблем прибив він нерадо вже вирішене Карпом.
Отож, по отій Спасівці, настоявши на своєму, гамуючи гнів Карпа, Леся Яремівна в наступний понеділок зайшла до Янчуків зрана, забрала ледь не силою в батька Петрика і повела записувати до школи. Школяр не бачив світа від радості, бо й день видався, як скупаний у сонці, чистий, світлий, а ще ж і колись гімназіальна школа була особливою: просторою, аж вияскреною після свіжої побілки, пахучою від насвіжо пофарбованих парт та підлоги. Вона своєю духмяністю паморочила і без того затуманену голову малому школяреві.
Із-за малолітства не записали б, мабуть, Петрика до школи в шість років, але на його щастя, а на радість Ганни, до Янчуків напередодні поселилася жити у чуланець, як до колишніх червонокозаків, вчителька Марта Давидівна Підопригора із семилітнім сином Вадьком, прислана наркомосом у місто і поселена Лесею Яремівною не в себе, а чомусь у них.
Та допомога вчительки, була хоч незначною, але вирішальною, бо в школі вона поручилася перед директором за хлопця, записавши його у свою групу. Верталися додому Леся, Петрик і вчителька разом, а вдома на Карпове невдоволення та категорично сказала: “Гріх вам і сором, господарю, обурюватися записом хлопця, адже школа дасть йому освіту, і що раніше те станеться, тим більше користі і йому, і вам, як батькові.” Карпо лише плечима стенув та руками розвів, як вона сказала, що навіть її син не вміє так читати, як Петрик, і гасла та плакати, і Часослов та Біблію.
– Незвичайний у вас син, господарю, а тому тіштеся та поціновуйте те, як благодать Божу, –сказала і пішла до себе в чуланець із Лесею Яремівною.
З того і почалося щоденне ходіння до школи і назад Петруся. Ранком хлопець схоплювався і радо готувався в путь, а по обіді вертався, як у пекло, бо батько не тішився його школою, ледь її терпів, вважаючи, що “син виросте ледарем і неробою”.
Заздрили школяреві старші: Тодось, Домашка та хворий Гриць, було спокусою його школярство для Ярисі, Лідуні та Тетянки. Ним же принаджувалися та захоплювалися однолітки і старші діти родичів. Навіть тітка Пріся та дядько Сава Прикопи з Криму поздоровили і малого, і Карпа із тією подією. Ніде правди діти, були і осуди Карпа за оте школярство сусідами, найпаче Вустимом, що жив навпроти через вулицю.
– Який з нього школяр ще? Віскряки он, як слід, не вміє зализати до рота, а туди ж, до науки пнеться! Як метелик на вогонь, до школи ні світ, ні зоря несеться, то таки воно з того і глузд буде.
Але, що хто б не думав та не говорив, постанова наркомосу і ЦК КП(б)У ретельно виконувалася – школи виповнювалися дітлахами і підлітками, лікнепи відбувалися аж збурено, змушуючи і старих учити азбуку, письмо, читання. Клуби аж гули вечорами від аматорства.
Навчання ж у хлопця посувалося на диво усім успішно. Петрик не помітив, як пролетів рік та наступив другий. Ганна не могла натішитись синовим школярством, гаруючи у великій сім’ї, хоч і пеклася, бо Карпо вважав, що його школу вже треба перервати, дивився зизом на школяра, як на дармоїда, що виросте неробою, наказував щодня йому по приході зі школи виконувати щось у господарстві або допомагати собі в роботі, постійно до крові б’ючи хлопця за неквапність і неметкість, одобрюючи навчання Ярисі, що пішла того року до першого класу. Рятувало часто хлопця лише те, що батько, як навіжений, товкся біля млина чи очманіло відробляв комусь за борги.
Було і інше щастя для малого. Літом на вакації його відправляли до тітки Палажки та дядька Саміла Гармашів пасти на полянах в лісі худобу, відробляючи за Самілову помуч батькові на будівництві млина. Це було і рятунком від батькових запотиличників, і злукою хлопця з природою бору, із птаством, його клопотами та виспівами у верховіттях – і чарівних, і загадкових та навіть острашливих. Чого тільки не придумував пастух за довгий літній день, переганяючи корову, телицю, бузівка і теля із балки до балки на свіжотрав’я!
Та казка бору, лісу і пастівництва кінчалася, хлопець вертався додому і йшов до школи уже втрьох із Яринкою та Лідунею, по путі повторюючи, як учили – Леся Яремівна раніше, а Марта Давидівна тепер, домашнє завдання, знаючи, як правило,
