У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

була жереба. Гніви Карпові не знати з чого й напливали, і тоді Петрик тікав у нужник або ще кудись у закрите місце, наспіх ховався в кутик, складав руки долонями докупи, здіймав очі догори і молив пошепки Бога допомогти йому: “Пошли, Боже праведний, у двір до нас тітку Килину, дядьків Явдокима чи Левка, дядину Оксану, Лесю Яремівну, Марту Давидівну чи кого можеш, хай спасуть мене і Тодося від батькового гніву!” –  закінчував хлопець і йшов, як приречений до батька, почувши його кликання. Та рідко зглядався боженько, прохані відвідники не приходили, а натомість батько зустрічав сина додатковою сваркою, швиряв запотиличником, аж блиски з очей сипалися, і хлопець схоплювався і біг –  тримати, крутити, нести, прибирати, носити, гребти, то пак, виконувати оту каторжну батькову забаганку-роботу, за сльозами не бачучи її.

Отак і йшло життя в Янчуків, ледь освітлюючись хіба в неділі та свята, а їх же, благодатних, так мало було. Товклася, як у пропасниці, хоч уже й при меншій нужді, Ганна, мордувався, мов у очманінні, Карпо, майстрував поробки і продавав разом з дровами, трісками, латаючи дірки в родинному бюджеті, бо млин ще не був доведений до довершеності, хоч ним уже можна було щось підробляти для родини.

Зимою Карпо раніше заходив до хати, але спати лягав пізно, кравцюючи, шевцюючи чи вирізуючи та вистилаючи мереживами ложки, люльки та інший дріб’язок або в’яжучи рибальські сіті, лозові верші, в’ятері чи плетучи рукавиці і для себе, і на продаж. Про спочинок, звичайно, не йшлося, хоч і була відносна зимова полегша не лише дорослим, а й дітям. Сусідські діти спускалися з гір зграями, вулиця кликала й манила побігати, побавитись і Карпових дітей, та про таке їм у будні і подумати було зась. Дозволено було, як велика милість і ласка, лише у свята та неділі аж під обід по читанні Петриком Святого Письма, коли Карпо, вернувшись із церкви, неквапом роздягався, розвішував чумарку, кожух або костюм на вигнутих берестових плечиках в новозроблену відполіровану шафу із точеними ніжками і наріжками, мовчазно розглядав подовгу гостророгу із зіркою на лобі шапку і довгу, з лацканами-застібками напереді сіру шинелю, яка висіла недоторканно, як святість, і, пообідавши, неквапливо лягав на свіжо зроблену, на отаких же точених ніжках лаву, щоб слухати читане Петриком Слово Боже.

– А підставляй-но, хлопче, табуретку та почитай мені трохи, грамотію, – як завжди, завчено велів він Петрикові, що чекав того, мов кари божої і радості від того, що може настати по отому читанні. Не спіши, читай поволі, встигнемо, – зупиняв він гарячковість хлопця. – Встигнемо, кажу, з нашими козами на торг, – підсилював голос, грізніючи. –Ач як кортить тобі спішити! –  вмощувався Карпо зручніше в подушки головою.

“…Насампочатку було слово. І стало воно плоттю і кров’ю, що її назвав Ісус Христос Іоаном Богословом, сином божим, і слово було в Бога, і слово було – Бог,” –  намагався читати повільно, добре вимовляючи перші слова рядків покапаної воском, вигорілої і жовтої від сонця та часу Євангелії. – “І все через нього почало бути, і ніщо, що почало бути, не виникло без нього,” – спинявся Петрик, не розуміючи і не охоплюючи тямком, про що він чита.

– А так!.. Слово Боже і тільки! – щось розмірковуючи, повторює батько. – Читай далі! –наказує, подумавши.

“І зачав бог Саваоф непорочну діву Марію із Магдали, і сповістив через архангела Гавриїла, який навідав у сні майбутню Богоматір у вигляді голуба, що вона народить Сина Божого – Ісуса, і буде той Ісус месією-Христом, і спокутує він усі гріхи народу Давидового… І народила непорочна діва Марія Ісуса в яслах, і дізнався про цю подію цар Ірод Понтій, і послав у все царство своїх слуг, щоб ті відшукали святе маля і задушили його, і не знайшли слуги та фарисеї нещасного дитяти, і тоді Ірод наказав їм видушити всіх додволітніх немовлят по всій Іудеї!..” – ледве не плакав Петрик від прочитаного, уже не вперше приспинившись тут, у думці та уяві малюючи отого Ірода Понтія чомусь у вигляді батька.

-Бач, іродів Ірод, окаянний, що замислив, – вилаявся, як завжди в цьому місці Карпо, позіхнувши і перехрестивши рота. – Всіх додволіток подушити! Треба ж отаке придумати!  “Діву Марію та малюка –  на віслюка і повіз їх у Єгипет, і не було чого їм ні пити, ні їсти в дорозі, і годувала їх лише смоква інжиром, і прийшли вони щасливо у Геліополіс, харчувалися там фініками…" – передихав Петрик, шморгаючи носом і отираючи очі від сліз, прочувшись лихом подорожників.

– Ти не шморгай мені, а читай, вилупку! – пригримнув Карпо. – Ач який болільник знайшовся мені!..

“І вирізав Ірод з фарисеями двадцять тисяч додволіток-немовлят, і плакав, ридав та волав народ Іудеї від горя, і кричала із домовини його мати Рахіль в місті Рані, і захлиналися в крикові матері поконаних,” –  ледве стримував у собі плач школяр, бо така скруха охоплювала йому серце, така печаль-жалоба стискувала горло й душу, що сльози очі заливали, аж не міг читати.

–  Не сьорбай мені! Продовжуй! – знову нагримав Карпо на сина.

“І народив Авраам Ісаака, і народив Ісаак Іакова, і народив Іаков Іуду, і народив Іуда Фареса, і народив Фарес Есрома, і народив Есром Аміадава, і народив Аміадав Наанасоона, і народив Наанасоон Самсона, і народив Самсон Салмона, і народив Салмон Вооза, і народив Вооз Овіда, і народив Овід Ієрея, і народив Ієрей Давида,” – схотів передихнути читець, приспинившись ще й від подиву та спантеличеності, що оті святі чоловіки народжували дітей самі замість жінок.

“І народив Давид Соломона, і народив Соломон Роовама, –  продовжив Петрик, пропирхнувши горло, –  і народив Роовам Авію, і народив Авія Асу, і народив Аса Іосафана, і народив Іосафан Іорама, і народив Іорам Озію, і народив Озій Іофама, і народив Іофам Ахаза, і народив Ахаз Езекію, і народив Езекія Манасію, і народив Манасія Азана, і народив Азан Іосія, і народив Іосій Ієханію, і народив Ієханія Салафітля, і народив Салафітль Зоровавеля, і народив Зоровавель Автуда, і народив Автур Еліакима, і народив Еліаким Азора, і народив Азор Садока, і народив Садок Ахима, і народив