Пірат - Гарольд Роббінс

Вона обернулася. Він стояв, прихилившись до стіни, в губах стирчала постійна сигарета.

— Готова, як і завжди буду,— сказала вона.

Він дивився на неї, не кліпаючи.

— Ти не така, як інші, ти це знаєш.

Вона не відповіла.

— Тобі не потрібно було встрявати в це діло. Ти багата. Ти могла б мати все, чого б тільки забажала. — Очі найманця дивилися на неї захоплено.

— Чи ж би мала? Звідки ти знаєш, чого я хочу?

— Ти ж не віриш у всю оцю балаканину, правда? — засміявся він.— Я вже воював у трьох війнах. І кожного разу одне й те ж саме: гасла, вигуки, погрози, запевнення, що ми помстимося... Та коли починається стрілянина, всьому кінець. Вони повертаються і тікають. А політики продовжують свою справу.

— Можливо, настане час, коли все буде по-іншому,— сказала вона.

Він витяг з кишені ще одну сигарету і запалив її від недопалка попередньої.

— Як ти думаєш, що станеться, коли ми відвоюємо Палестину?

— Люди будуть вільними,— відповіла вона.

— Вільними від чого? Вільними голодувати, як решта з нас? При таких грошах, які пливуть зараз до арабських країн, люди все ще голодують.

— Це теж зміниться.

— Чи ти гадаєш, що Хуссейн, нафтові шейхи, навіть твій батько та його князь добровільно поділяться з масами тим, що мають? Зараз вони змушені принаймні щось робити. А коли ми переможемо і на них не буде ніякого тиску, що тоді? Хто їх примусить ділитися? Ні, вони стануть лиш багатшими.

— Люди матимуть змогу замінити їх іншими.

Хамід гірко всміхнувся.

— Мені прикро, що ця робота завершилася. Це була добряча робота. Тепер вимушений шукати іншу.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона. — Що, у них немає для тебе іншого призначення?

— Призначення? — засміявся він. — Я — професіонал. Мені платять. За цю роботу — тисячу ліванських фунтів у місяць. Я не знаю іншого місця, де я зміг би заробити такі гроші. За сто п'ятдесят у місяць я мушу рвати пупа,— додав він. — Я волію «Братство». Воно більше платить. Здається, що у них завжди достатньо грошей, щоб кинути їх туди-сюди.

— Ти не віриш у нашу справу? — спитала вона.

— Певно, що вірю,— відповів він.— Я просто не вірю нашим вождям. Їх так багато і кожен зайнятий тим, що, видряпуючись нагору, набиває власні кишені.

— Не може бути, щоб усі вони були такі.

Він поблажливо посміхнувся.

— Ти — ще молода. Навчишся.

— Що сталося? — спитала вона. — З чого раптові зміни в планах?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Наказ прийшов учора ввечері і командир, здається, спантеличена в такій же мірі, як і всі ми. Вона не спала всю ніч, клопочучись, щоб усе було готове.

— Вона — незвичайна жінка, чи не так?

Хамід кивнув.

— Якби вона була чоловіком, можливо, у мене було б більше довіри до наших вождів. — Він насмішкувато поглянув на неї. — А ти знаєш, ти мені щось винна.

— Я — винна? — спитала вона здивовано. — Що?

Він тицьнув на казарму позаду.

— Там, у взводі,— чотирнадцять дівчат. Ти — єдина, яку я не трахнув.

Вона засміялася.

— Мені прикро.

— Тобі має бути прикро,— сказав він напівсерйозно. — Тринадцять — нещаслива цифра. Може скоїтись щось погане.

— Не думаю,— всміхнулася вона. — Дивись на це з іншого боку: у тебе є до чого прагнути.

Він оскалився.

— По руках. Якщо ми коли-небудь зустрінемося, байдуже де, ми це зробимо.

Вона простягла руку.

— Згода.

Вони потисли руки. Він заглянув їй у вічі.

— Ти знаєш, а ти непоганий вояк, як для дівчини.

— Дякую,— сказала вона.

Він поглянув на годинника.

— Гадаєш, вони вже готові?

— Мусять бути,— сказала вона. — Речей у них не так багато.

Він кинув на землю сигарету, повернувся і відчинив двері казарми.

— Ну, дівчатка,— гаркнув він своїм командирським голосом. — Бігом марш!

Минуло майже дві години, відколи їх запустили в штаб-квартиру загону. Поки вони чекали, табір розбирали на їхніх очах. Чоловіки переносили з казарм на вантажні автомашини все: ліжка, одяг, зброю. Табір став схожим на містечко-привид. У відчинені вікна та двері вривався пісок пустелі, намагаючись відібрати своє.

Жінки стояли біля штабу, спостерігаючи, як виїжджали одна за одною навантажені автомашини. Будинок штабу мав бути розібраний останнім. Коли їх впустили, звідти вже виносили меблі.

За алфавітом Лейлу мали викликати першою. Вона зачинила за собою двері, ступила до столу командира і хвацько відсалютувала.

— Аль Фей за вашим наказом з'явилася,— в синіх джинсах це виглядало не так доречно, як в уніформі.

Командир утомлено відповіла на салют.

— Вільно. Ан-наср,— кинула вона і заглянула в аркуш паперу, що лежав перед нею на столі. — Аль Фей, це твоє прізвище?

— Так, пані,— уперше Лейла подумала