Пірат - Гарольд Роббінс

— В Каїрі це було б неможливо,— говорила вона і заходилася хрипким сміхом.

— Послухай-но,— продовжувала Соад. — Якщо ти підеш зі мною, я віддам тобі Абдуллу. Він найкращий трахальщик у таборі. А я займусь його приятелем.

Лейла поглянула на неї.

— Гадаю, що не треба.

— Для чого ти себе бережеш? — спитала Соад. — Навіть якщо ти не хочеш сама, це — твій невід'ємний обов'язок. Чи не говорила наша командувач, що нашим обов'язком є давати втіху й відраду нашим чоловікам? Я не можу уявити собі кращого сполучення обов'язку та задоволення, і все одночасно.

Лейла засміялася. Думка Соад працювала в одному напрямі.

— Ти справжнє диво,— сказала вона. — Та жоден з цих чоловіків мене не приваблює.

— Ніколи не знаєш, аж доки скуштуєш,— сказала Соад. — Чоловіки здатні дивувати. Найкращі коханці іноді виглядають нікчемно.

Лейла похитала головою.

На лиці Соад з'явився вкрай здивований вираз.

— Ти що — ще незаймана?

— Ні,— усміхнулася Лейла.

— Тоді ти закохалася,— сказала Соад упевнено.

— Ні.

— В такому разі я тебе не розумію,— здалася Соад.

Це була найправдивіша фраза, яку Соад сказала будь-коли. Та як вона могла змусити жінку зрозуміти, що існують речі важливіші, аніж секс.

Рівно через десять хвилин після побудки двері казарми несподівано розчинилися, і Хамід з порогу ревнув: «Струнко!»

Зчинилася метушня, жінки на різних ступенях одягання шикувалися перед своїми ліжками.

Хамід відступився вбік, і до казарми зайшла командир. Швидкий погляд темних очей відразу охопив усю казарму, потім вона вийшла на середину приміщення. Те, що деякі з жінок були напівголі, очевидно, її не обходило.

Перш ніж заговорити, вона витримала довгу паузу. Її голос звучав рівно, без будь-яких емоцій.

— Сьогодні — останній ваш день. Ваше навчання завершено. Наша робота зроблена. Цей табір буде закритий, і кожному з нас призначено роботу в інших місцях.

На хвилю вона замовкла. Жодна з жінок не поворухнулася, жодна не звела очей з її обличчя.

— Я пишаюся вами,— провадила вона.— Всіма вами. Були й такі, що дивилися на нас із презирством і насмішкою. Вони говорили, що жінки, особливо арабки, не можуть бути добрими вояками, що вони здатні лиш поратися на кухні, господарювати та доглядати за дітьми. Ми довели, що вони помилялися. Ви є члени «Аль-Ікхвану». Ви — рівні будь-якому солдатові наших армій. Ви пройшли такий же вишкіл, що й чоловіки, і досягли того ж, що і будь-який із них.

Жінки мовчали. Командир вела далі:

— У вашому розпорядженні рівно година, щоб спакувати свої особисті речі і приготуватися до відправки. З кожною із вас я матиму особисту розмову, під час якої дам вам ваше наступне завдання. Це завдання не повинно, повторюю, не повинно обговорюватися поміж вами. Це ваше особисте завдання і цілком таємне. Будь-яке обговорення вашого особистого завдання буде розглядатися як зрада і буде каратися смертю, бо розголос таємних даних може стати причиною загибелі багатьох ваших товаришів по зброї.

Вона попрямувала до дверей, потім повернулася до них.

— Ан-наср! Я вітаю вас. Хай Аллах збереже вас. — Вона чітко відсалютувала рукою.

— Ан-наср! — вигукнули вони, відповідаючи на салют. — Ідбах аль-аду! — коли двері за нею зачинилися, приміщення наповнилося голосами.

— Наближаються якісь важливі події.

— Ми скінчили на місяць раніше, аніж передбачалося за програмою.

— Щось, мабуть, сталося.

Лейла взагалі нічого не говорила. Вона відчинила рундучок і почала витягати звідти одежу, яку вона носила перед приїздом сюди. Вона мовчки дбайливо склала копичкою на ліжку уніформу та спецодяг. Вона склала навіть ліфчики, труси, черевики, боти та панчохи.

Вона відкрила маленьку валізку, що привезла з собою, вийняла звідти сині джинси, що купила у Франції перед виїздом до табору, і одягла їх. І тільки тепер вона усвідомила, як змінилося її тіло. Джинси, що колись обтягували її, зараз були широкими в стані та сідницях. Навіть сорочка звисала охляп, тож вона підкотила рукава, бо, здавалося, вони стали довшими. Вона зав'язала сорочку на талії і взула легенькі сандалії. Впакувала гребінця, щітку і косметику. Потім ретельно перевірила рундучок. Він був порожній. Потім клацнула віком валізки.

Після всього вона сіла на ліжко і закурила сигарету. Інші жінки ще гадали, що взяти з собою, а що полишити. Соад звернулася до неї:

— Ти вбралася у свій одяг?

— Командир сказала — особисті речі,— кивнула вона. — Це все, що я маю.

— А як бути з уніформами? — спитала одна з гурту.

— Якби вони хотіли, щоб ми їх узяли з собою, сказали б.

— Гадаю, що Лейла має рацію,— сказала Соад. Вона повернулася до свого рундучка. — Мабуть, мені слід перевдягтися у свій звичайний одяг. — За мить вона розпачливо вигукнула: — Нічого не підходить. Все завелике.

— Це не так і погано,— засміялася Лейла. Вона вийняла з рота сигарету. — Уяви, скільки буде радощів, коли станеш купувати новий одяг.

Коли вона вийшла з будинку, над горами підіймалося сонце. Вранішнє повітря було свіже і прозоре. Вона глибоко вдихнула його.

— Готова? — почувся позаду голос Хаміда.