Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

останньої, невдалої спроби вмовити дружину вийти з темряви коваль махнув на все рукою і врешті покинув топити й маленьку залізну пічку, яку сам же за тиждень до Різдва притягнув до підвалу. Там унизу, в глибині, повітря незалежно від пори року ніби не зазнавало температурних коливань, немов вода на дні озера, — влітку не нагрівалося, у морозні дні не охолоджувалось, хоча, незважаючи на сувору зиму, коли швидкі гірські річки й ті замерзли, а гаазький водоспад перетворився на своєрідний пам'ятник самому собі, ковалеві іноді здавалося, що у підвальній темряві ставало з кожним днем приємніше, з кожним днем тепліше. Спускаючись туди, щоб наповнити для своєї дружини глечик водою, а кошик — провізією, він часом з півгодини і більше сидів навпочіпки поміж бочками і слухав, як жінка шепоче свої молитви. Тоді йому ставало так тепло й затишно, як він давно вже не почувався нагорі, у цьому сніжному світлі, яке тепер йому бачилося всього-навсього чавунно-сірим відблиском.

Коли він під Новий рік три дні лежав у гарячці, і кури в пошуках корму топталися його периною, якийсь співчутливий відвідувач розпалив у кімнаті кахляну піч.

Старий щось невиразно бурмотів, а відвідувач так і не збагнув, навіщо треба нести до підвалу хліб і глечик з водою, проте як плату за розпал печі прихопив із собою три пляшки шнапсу, коробку цвяхів для підків, сокиру і кожушок, а на прощання розповів хворому, що під час нальоту банди голомозих було вбито моорського вугляра.

— Знали б ці плюгавці, що ти тут лежиш за пічкою зовсім сам! — сказав відвідувач. — Радій, що їм це не відомо. Собачий Король звелів улаштувати облаву на цих покидьків, радіограму на рівнину послав, а свого Охоронця відрядив на збори до секретаріату, щоб оголосив усім, що каральна експедиція на підході…

Коваль не дуже розумів, про що йому розповідають, і ствердно кивав головою на все.

Через десять днів після кремації вугляра, яка відбулася за обрядом громади спокутників перед кам'яними літерами Великого напису і закінчилася розвіюванням попелу над озером — на моорській набережній з'явилася армійська колона в білих маскхалатах. Під час церемонії підняття прапора перед секретаріатом Берінг нарахував понад вісімдесят солдатів. Базовий табір, як і зазвичай, розташувався у руїнах готелю «Бельвю», і в наступні дні великі й малі загони прочісували округу. Убивць вугляра вони, щоправда, не знайшли, але в закинутих соляних копанках під Ляйсом взяли під варту сімох волоцюг, а біля лісової дороги в бік долини летовища цілком випадково виявили склад боєприпасів, що лишився з років війни: тонни й тонни забутих артилерійських снарядів, панцерфаусти та міни з арсеналів ворога, розбитого десятки років тому. Вхід до печери був запорошений снігом, і його майже не було видно під шаром промерзлої землі, а розчистили його тільки тому, що надто пильний сержант сприйняв скрижанілий лисячий капкан на узбіччі за вибуховий пристрій і здійняв тривогу.

За згодою Амбраса і попри протести моорського секретаря, який побоювався непередбачуваних збитків та потерпілих, капітан, що командував каральною експедицією, наказав підірвати цей склад, і протягом трьох днів засніженими вулицями Моору роз'їжджав армійський джип, брязкаючи своїми антипробуксовочними ланцюгами. Із закріпленого на даху динаміка безперервно гриміли марші у виконанні духових і попередження, що двадцять другого січня, об одинадцятій рівно, станеться великий вибух, слід чекати ударної хвилі. Моорці мусять демонтувати вікна чи хоча б відчинити, а віконні отвори забити дошками; самим же, щоб бути в безпеці, найкраще сховатися у підвалах, погребах та інших схованках. Позначений червоними прапорцями пустир від межі лісу до крайніх будинків Моору є дуже небезпечним, оскільки ударну хвилю там нічого не гасить, і тому оголошується забороненою зоною, цілком недоступною для входу. Якщо на момент вибуху хтось опиниться на відкритому просторі поблизу цієї зони, йому найкраще лягти у сніг і відкрити рота, щоб запобігти розриву барабанних перетинок.

Уранці двадцять другого січня, в день Святого Вінсента Сарагоського, Моор немовби вимер — ані людей, ані худоби, лише завірюха гуляла вулицями. Засипана снігом «Спляча грекиня» стояла біля причалу; навіть роботи в кар'єрі було припинено.

Близько одинадцятої розпогодилося. У повітрі, що мерехтіло крихітними крижаними кристаликами, приготувань солдатів до вибухових робіт не було ані чутно, ані видно. Коли з-за хмар визирнуло сонце, все довкола спахалнуло таким блиском, що Собачий Король, мало не осліпнувши, затулив очі рукою; разом з Берінгом і двома армійськими агентами він стояв під забитим дошками вікном моорського секретаріату і крізь вузьку щілину дивився на голий схил (до нього було менше двох кілометрів), де через кілька хвилин має здійнятися вогненний купол. Четверо його псів дрімали в теплі біля залізної пічки, яка височіла в сутінках такою собі чорною колоною.

Секретар нервував. Щохвилини поглядав на вогонь, пригощав гостей кавою без цукру й сушеними яблуками і повторював, що надішле лист протесту до верховного командування, на рівнину. Армійських агентів він запросив до своєї закіптюженої контори, щоб вони на власні очі побачили вибух і засвідчили можливі збитки; Амбрас намагався заспокоїти його: мовляв, на такій відстані моорським будинкам узагалі нічого не загрожує. Загородження — цілком надмірний запобіжний захід. Трохи вітру моорцям не зашкодить.

Берінг відчував на лобі теплий доторк сліпучого зимового світла, що пробивалося крізь оглядову щілину всередину їхнього бункера, і спочатку подумав, що низка крихітних фігурок, що раптом виникла вдалині, біля самої межі забороненої зони, — це солдати. Напевно, вони закінчують останні приготування до вибуху і от-от знову зникнуть серед заметів. Але погляд крізь бінокль показав інше: це процесія спокутників, — так-так, саме вона, її ні з чим не переплутати — двадцять, двадцять п'ять, тридцять чоловік у смугастих робах, з перемазаними сажею обличчями. І жодного сховку навколо — хіба що сліпа пляма в його оці; з прапорами й транспарантами вони прямували прямо до сніжного поля, немов червоні прапорці, що тріпотіли там на вітрі, якраз і вказували їм дорогу.

— Що це за ідіоти пруться до зони? — спитав Амбрас, забираючи в Охоронця бінокль.

— Їх там десятків три, не менше, — сказав Берінг. — Як мінімум три