Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

У суботу зранку ми лежимо в ліжку довше, ніж я звикла, — магазин відчиняється аж о десятій і Голландчикові теж нікуди поспішати. Я роблю каву на кухні, приношу дві гарячі чашки в ліжко, й ми проводимо разом кілька годин у м’якому світанковому світлі. Я шаленію від пристрасті й від її задоволення, від бажання торкатися його теплої шкіри, проводити пальцями вздовж м’язів, що так близько пульсують життям. Я примощуюся в нього на руках, кладу голову йому на коліна, його тіло обгортає моє, він дихає мені в шию, проводить пальцями по контурах мого тіла. Я ще ніколи так не почувалася — повільною, млявою, сонною, неуважною, забудькуватою, зосередженою лише на теперішньому.

Голландчик каже, що коли жив на вулицях, то ніколи не почувався таким самотнім, як коли ріс у Міннесоті. У Нью-Йорку хлопці завжди розігрували один одного й разом діставали їжу й одяг. Йому бракує натиску натовпів, шуму й хаосу, чорних «фордів», що з гуркотом мчать бруківкою, солодкого запаху з возиків вуличних продавців, що смажать горішки в цукрі.

— А тобі? Тобі коли-небудь хотілося повернутися? — питає він.

Я хитаю головою.

— Наше життя було таке важке. У мене звідти небагато хороших спогадів.

Він притискає мене до себе, проводить пальцями по м’якому білому передпліччю.

— Як думаєш, твої батьки коли-небудь були щасливі?

— Можливо. Не знаю.

Відкидаючи волосся з мого обличчя й гладячи моє підборіддя пальцем, він каже:

— З тобою я буду щасливий будь-де.

І хоч це просто слова, я йому вірю. І я знаю, з цією нововідкритою ясністю, яку дали мої власні стосунки, що батьки ніколи не були щасливі разом, і, напевно, ніколи не стали б, хай як склалися б обставини.

Якогось тихого пообіддя на початку грудня я працюю в магазині, переглядаючи складські замовлення з Маргарет, пильною бухгалтеркою. Підлога всіяна квитанціями й формами, я намагаюся вирішити, чи замовляти жіночих штанів більше, ніж торік, і переглядаю модне вбрання в каталогах і журналах на кшталт «Вог» та «Гарпер’с базар». Тихенько наспівує радіо, грає свінг, а тоді Маргарет піднімає руки й каже:

— Чекай. Ти це чула? — Вона кидається до приймача і збільшує гучність.

«Повторюємо: це спеціальне повідомлення. Президент Рузвельт сьогодні зазначив у своїй заяві, що японці напали на Пірл-Гарбор, штат Гаваї, з повітря. Напад японців також був вчинений на всі морські та сухопутні сили на острові Оагу. Кількість загиблих невідома».

Отак, в одну мить, усе змінюється.

Через кілька тижнів Ліл приходить до магазину побачитися зі мною. В неї червоні очі й заплакане лице.

— Річарда забрали вчора, і я навіть не знаю, куди він їде. Йому дали числову адресу для листування, з якої я нічого не розумію. — Схлипуючи в зіжмакану білу хустинку, вона додає: — Я думала, ця дурна війна вже мала закінчитися. Чому мій наречений має їхати?

Коли я її обіймаю, вона притуляється до мого плеча.

Куди не глянь, скрізь плака`ти, що закликають до пожертви й роботи на потреби фронту. Розподіл багатьох товарів стає нормований: м’яса, сиру, масла, жиру, кави, цукру, молока, шовку, панчіх, черевиків; ми повністю перелаштовуємо торгівлю, коли починаємо працювати з тонкими синіми буклетами. Ми замінюємо продуктові картки та талони: червоні талони за червоні картки (на м’ясо й масло), сині талони за сині картки (на консервовану їжу). Талони зроблені зі спресованого деревинного волокна, завбільшки з монету.

У себе в магазині ми збираємо ношені жіночі панчохи, щоб передати на виробництво парашутів і канатів, бляшанки та сталь для акцій зі збирання брухту. З радіо постійно лунає «Бугі-вугі бангл бой». Я трохи змінюю асортимент товарів відповідно до загального настрою, замовляючи подарункові картки, великі партії бланків для листів авіапоштою, десятки американських прапорів усіх розмірів, в’ялену яловичину, теплі шкарпетки, колоди гральних карт для пакунків, що доставлятимуть морем. Наші складські працівники розчищають доріжки й привозять продукти та замовлення.

Хлопці з мого випускного класу вступають на службу й від’їжджають; щотижня влаштовують прощальні обіди в підвалі церкви, вестибюлі готелю чи в когось удома. Хлопець Джуді Сміт, Дуглас, один із перших. Того дня, коли йому виповнюється вісімнадцять, він іде до призивного пункту й записується в армію. Запальний Том Прайс наступний. Коли я випадково натикаюся на нього на вулиці, ще до його від’їзду, він каже, що бачить лише переваги: війна — це можливість подорожувати й мати пригоди, проводити час з іншими хлопцями та ще й отримувати платню. Ми не обговорюємо небезпеку, але те, що я собі уявляю, — це сцена з мультика: літають кулі й солдати, наче супергерої, біжать, невразливі, крізь шквал артилерійського вогню.

Четвертина хлопців з мого класу стають добровольцями. А коли починається набір, дедалі більше юнаків збираються й відбувають. Мені шкода хлопців з плоскостопістю, гострою астмою чи частковою глухотою, які, провівши товаришів, безцільно бродять у магазині поміж полиць. Вбрані в цивільне, вони мають заблуканий вигляд.

А от Голландчик не поспішає кидатися за іншими. «Хай по мене прийдуть», — каже він. Мені не хочеться вірити, що його викличуть, — хай там як, а він працює вчителем, він потрібен у школі. Але незабаром стає зрозуміло, що це лише справа часу.

Того дня, коли Голландчик їде до форту Снеллінг в окрузі Ганнепін, щоб пройти початковий військовий вишкіл, я знімаю хрестика на ланцюжку зі своєї шиї, загортаю в шматок фетра й кладу йому в нагрудну кишеню.

— Тепер з тобою буде частина мене, — кажу я.

— Я боронитиму її ціною свого життя, — відповідає він.

Листи, якими ми обмінюємося, сповнені надії, жаги та невиразного відчуття важливості місії американських військ. І ступенями його готовності: Голландчик пройшов медичний огляд й здобув високу оцінку на перевірці рівня технічних здібностей. На підставі цих результатів його взяли у військово-морські сили на заміну загиблим у Пірл-Гарборі. Незабаром його відправляють потягом у Сан-Дієго проходити вишкіл технічних фахівців.

А тоді, через шість тижнів після його від’їзду, коли я пишу йому, що вагітна, Голландчик відповідає, що він на сьомому небі від щастя. «Думка про моє дитя, що росте в тобі, допоможе мені пережити найважчі дні, — пише він. — Просто розуміння того, що нарешті в мене є сім’я, яка чекає на мене, дає мені ще більше рішучості виконати свій обов’язок і повернутися додому».

Я весь час втомлена і страждаю від постійної нудоти. Мені хотілося б не вставати з ліжка, але знаю, що краще бути зайнятою. Місіс Нілсен пропонує мені переїхати назад до них. Вона каже, що дбатиме про мене й годуватиме мене, вони непокояться, що я стала занадто худа. Але мені хочеться жити самій. Мені вже двадцять два, я звикла жити