Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Вона повертає дзеркало заднього огляду ближче до себе й фарбує губи помадою.

— Я так і думала. Цього разу ми по-справжньому розважимося. — А тоді всміхається, її блискучі рожеві вуста обрамляють дрібні білі зуби. — Почнемо з коктейлів.

Готель для жінок у якомусь провулку в Міннеаполісі саме такий, як описала його Ліліан, з чистим, але мало вмебльованим вестибюлем і знудженим адміністратором, який майже не дивиться на нас, коли дає нам ключі. Стоячи в ліфті зі своїми валізками, ми домовляємося зустрітися в вестибюлі за п’ятнадцять хвилин і піти в кіно.

— Не запізнися, — попереджає Емілі. — Ми маємо купити попкорн. По нього завжди черга.

Поставивши валізу в шафу у своїй вузькій кімнаті на четвертому поверсі, я сідаю на ліжко й кілька разів підскакую. Матрац тонкий, зі скрипливими пружинами. Але я відчуваю порив втіхи. Мої подорожі з Нілсенами — чітко сплановані, невибагливі мандрівки — мовчання в автомобілі, наперед визначене місце, сонне повернення додому в темряві, містер Нілсен на сидінні водія, місіс Нілсен поруч нього пильнує за центральною смугою.

Коли я спускаюся у вестибюль, Емілі стоїть там сама. На питання, де Ліліан, вона відповідає підморгуванням. «Вона погано почувається. Ми зустрінемося з нею після фільму».

Дорогою до кінотеатру, за п’ять кварталів, мені спадає на думку, що Ліліан і не збиралася йти з нами в кіно.

«Чарівник країни Оз» — магічний і дивний. Чорно-білі сільськогосподарські угіддя поступаються місцем різнобарвному пейзажеві, яскравому та непередбачуваному, на відміну від простого і звичного справжнього життя Дороті Ґейл. Коли вона повертається до Канзасу, здійснюється її палке бажання — світ знову стає чорно-білий. «Добре бути вдома», — каже вона. Коли дівчинка повертається на ферму, її життя простягається перед нею до пласкої лінії небокраю, і в цьому житті вона більше ніколи не зустріне нікого незнайомого.

Коли ми з Емілі виходимо з кінотеатру, надворі ранній вечір. Фільм так мене захопив, що справжнє життя здається трохи несправжнім; у мене дивне відчуття, наче я вийшла з екрана на вулицю. Вечірнє світло м’яке й рожеве, повітря тепле, наче купіль.

Емілі позіхає.

— Що за довгий фільм.

Мені не хочеться питати, але вихованість бере гору.

— Тобі сподобалося?

Вона знизує плечима.

— Летючі мавпи були страшнуваті. А в іншому — не знаю, як на мене, нудно.

Ми йдемо мовчки, проминаємо темні вітрини універмагу.

— А тобі? — питає вона за кілька хвилин. — Тобі сподобалося?

Мені так сильно сподобався фільм, що я не знаю, як відповісти, щоб мої слова не прозвучали безглуздо.

— Так, — відказую я, не здатна виразити словами емоції, що киплять усередині.

Повернувшись до свого номера, я перевдягаюся в інше вбрання: шифонову спідницю й блузку в квіточки з рукавами-метеликами. Зачісую волосся назад, поправляю пальцями і збризкую лаком. Стоячи на пальчиках, я оглядаю своє відображення в маленькому дзеркальці над ліжком. У надвечірньому світлі я маю акуратний і серйозний вигляд. Видно кожну веснянку на носі. Витягнувши маленьку косметичку, я спочатку мажуся зволожувальним, а тоді тональним кремом. Трохи рум’ян, трохи пудри. Я проводжу брунатним олівцем вздовж лінії повіки, фарбую вії, малююся червоною помадою, промокаю губи серветкою й наношу другий шар, а тоді кладу золотистий тюбик у сумочку. Я уважно оглядаю себе в дзеркалі. Це все ще я, але чомусь почуваюся сміливішою.

Внизу в вестибюлі Ліліан тримається за руки з хлопцем, у якому впізнаю її жениха, Річарда, з фотографії, яку вона носить у сумочці. Він нижчий, ніж я очікувала, нижчий за Ліліан. Його щоки всіяні шрамами від прищів. Ліліан вбрана в смарагдову сукню-халат без рукавів, підрізану просто над коліном (що мало не на долоню коротше, ніж носять у нас у Геммінгфорді), і взута в чорні туфлі на маленьких підборах.

Річард притискає її до себе, шепоче щось на вухо, і в неї розширюються очі. Вона прикриває долонею рота й хихоче, а тоді бачить мене.

— Віві! — каже вона, відриваючись від нього. — Тільки поглянь! Здається, я ніколи не бачила тебе нафарбованою. Гарно причепурилася.

— Ти теж, — відповідаю я, хоча насправді без косметики ніколи її не бачила.

— Як тобі фільм?

— Цікавий. А ти де була?

Вона зиркає на Річарда.

— Мене дехто не пустив. — Вони обоє знову хихочуть.

— Можна й так сказати, — мовить він.

— Ти, напевно, Річард, — кажу я.

— Як ти здогадалася? — Він ляскає мене по плечу, щоб дати знати, що клеїть дурня. — Готова добре розважатися сьогодні, Віві?

— Ну, я точно готова! — лунає голос Емілі з-за мого плеча, і я чую запах жасмину й троянд — «Джой», впізнаю я, бо ми такі продаємо в магазині. Обернувшись, дивлюся на неї ошелешено: біла блузка з глибоким вирізом, вузька спідниця в смужку, високі підбори й нафарбовані червоним нігті.

— Привіт, Ем, — широко всміхається Річард. — Хлопці будуть дуже раді тебе бачити.

Раптом мені стає ніяково за свою скромну блузку й добропристойну спідницю, практичні туфлі і простенькі сережки. Почуваюся точнісінько як провінційна дівчина у великому місті, власне така я і є.

Річард уже обійняв обох дівчат за пояс, щипає їх за талії й сміється, коли вони вищать. Я зиркаю на адміністратора за стійкою, того самого, що стояв тоді, коли ми зареєструвалися. У нього був довгий день, думається мені. Він гортає газету й підводить погляд тільки тоді, коли чує вибухи сміху. Мені видно заголовок: «Німці й совіти маршують у Польщі».

— Щось мене мучить спрага, дівчата. Ходімо туди, де можна чогось випити, — каже Річард.

У мене бурчить у шлунку.

— Може, спочатку повечеряємо?

— Якщо ви наполягаєте, міс Віві. Хоча мені буде досить і горішків у барі. А що ви думаєте, дівчата?

— Слухай, Річарде, Вів сьогодні вперше в місті. Вона не звикла до твоїх нездорових поглядів. Повечеряймо, — каже Ліліан. — Крім цього, нам, таким крихіткам, може бути ризиковано пити на голодний шлунок.

— У якому сенсі ризиковано? — Він обіймає її міцніше, і Ліліан посміхається, а тоді відштовхує його, не відступаючи від своїх слів. — Згода, згода, — мовить він, показово демонструючи свою поступливість. — У «Ґранд-готелі» є бар з піаністом, де подають вечерю. Здається, я пам’ятаю, що в них смачна вирізка. І я точно знаю, що в них хороше мартіні.

Ми виходимо на вулицю, де тепер кишить людьми. Ідеальний вечір; повітря тепле, дерева вздовж тротуару вкриті темно-зеленим листям. Квіти перехиляються через горщики, трохи загусті й буйні, на самому краю літа. Доки ми йдемо, мій настрій покращується. Гублячись серед натовпу незнайомців, я відволікаюся від себе, такого банального об’єкта, на світ навкруги. З таким самим успіхом я могла б перебувати в іноземній країні — так це все не схоже на моє спокійне справжнє життя, з його передбачуваністю й повторюваністю: робота в магазині, вечеря о шостій, тихі вечори за