Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Коли ми наближаємося до важких, мідних зі склом дверей «Ґранд-готелю», портьє в лівреї широко їх відчиняє. Річард заходить, тримаючи під руки Ліл та Ем, як він їх називає, я поспішаю за ними. Портьє злегка торкається картуза, коли я дякую.

— Бар ліворуч просто через фойє, — каже він, даючи зрозуміти, що знає, що ми не зупинилися в цьому готелі.

Я ще ніколи не бувала в такому грандіозному місці — хіба що, можливо, на чиказькій залізничній станції багато років тому — і заледве стримуюся, щоб не дивитися, роззявивши рота, на всіяну лампочками люстру, що сяє в нас над головами, на блискучий стіл з червоного дерева посеред кімнати, на якому стоїть величезна ваза, повна екзотичних квітів.

Люди у фойє не менш дивовижні. Якась жінка в пласкому чорному капелюшку з вуаллю, що закриває половину її обличчя, стоїть біля стійки адміністратора поруч купи червоних шкіряних валіз, знімаючи спочатку одну довгу чорну атласну рукавичку, а тоді другу. Сива літня жінка несе пухнастого білого собачку з чорними очима-ґудзиками. Чоловік у пальті для ранкових візитів розмовляє по телефону біля стійки реєстрації; старший джентльмен з моноклем сидить сам на зеленому двомісному диванчику, тримаючи маленьку брунатну книжечку розгорнутою перед самим носом. Ці люди мають вигляд знуджений, здивований, нетерплячий, самозадоволений, але, переважно, багатий. Тепер я рада, що не вбрана в щось кричуще і провокативне, що, здається, притягує погляди й перешіптування в бік Ліл та Ем.

Вони втрьох ідуть попереду мене через вестибюль, вибухаючи сміхом, Річард тримає одну руку на плечах Ліл, а другу — в Ем на талії.

— Гей, Віві! — гукає Ліл, озираючись, наче раптом згадуючи, що я тут. — Сюди!

Річард відчиняє подвійні двері в бар, чванькувато змахує руками й супроводжує Ліл та Ем, які хихочуть і шепочуться, всередину. Він іде за ними, двері повільно зачиняються за його спиною.

Я зупиняюся біля зелених диванчиків. Мене не тягне йти всередину й бути п’ятим колесом, відчувати на собі ставлення як до безнадійно відсталої людини, старомодної й невеселої, з боку розкутого Річарда. Можливо, думаю я, варто просто прогулятися, а тоді повернутися до готелю. Від того кіносеансу відчуття реальності так і не повернулося, і я дістала досить вражень як на один день — безумовно, куди більше, ніж звикла.

Я примощуюся скраєчку на одному з диванчиків і спостерігаю, як люди ходять туди-сюди. Ось біля дверей жінка в багряній атласній сукні з водоспадом каштанового волосся, елегантно невимушена, махає портьє прикрашеною коштовностями рукою, плавно ступаючи у фойє. Прикута поглядом до неї, доки вона пливе повз мене до стійки адміністратора, я помічаю високого худого чоловіка зі світлим волоссям тільки тоді, коли він стає просто навпроти мене.

У нього яскраво-сині очі.

— Перепрошую, міс. — Я думаю, що він, можливо, скаже, як помітно, що я не на своєму місці, або запитає, чи потрібна мені допомога. — Ми з вами, бува, не знайомі?

Я дивлюся на його золотаво-світле волосся, коротке на потилиці, але довше попереду, зовсім не таке, як у провінційних хлопців, до яких я звикла, стрижених коротко, наче вівці. Він вбраний у сірі штани, свіжу білу сорочку й чорну краватку й тримає в руці пласку валізку. Пальці в нього довгі й звужені на кінцях.

— Навряд чи.

— Є у вас щось таке… дуже знайоме. — Він так уважно на мене дивиться, що я паленію.

— Я… — затинаюся я. — Я справді не знаю.

А тоді, з легкою усмішкою на вустах, він каже:

— Перепрошую, якщо помиляюся. Але чи ви… чи ви не приїхали сюди потягом із Нью-Йорка років із десять тому?

Що? У мене тенькає серце. Звідки він це знає?

— Ви — Ніїв? — питає він.

І тут я розумію.

— О Боже, Голландчику, це ти.

Міннеаполіс, штат Міннесота, 1939 рік

Голландчик упускає свою валізку, доки я підводжуся, й обіймає мене. Я відчуваю жилаву силу його рук, тепло його трохи впалих грудей, доки він міцно мене обіймає, так міцно, як іще ніхто не обіймав. Довгі обійми посеред розкішного вестибюлю, напевно, недоречні, люди дивляться на нас. Але цього разу вперше мені байдуже.

Він відпускає мене, щоб зазирнути в обличчя, торкається щоки й знову міцно притискає. Крізь бавовняну сорочку я відчуваю, як його серце б’ється так само швидко, як і моє.

— Коли ти зашарілася, я відразу зрозумів. Ти зовсім не змінилася. — Він проводить руками по моєму волоссю, гладячи його долонями. — Твої коси… потемнішали. Навіть не знаю, скільки разів я шукав тебе в натовпі й думав, що помітив зі спини.

— Ти сказав, що знайдеш мене, — нагадую я. — Пам’ятаєш? Це було останнє, що ти сказав.

— Я хотів… і намагався. Але не знав, де шукати. А тоді стільки всього сталося… — Він струшує головою, не вірячи своїм очам. — Це справді ти, Ніїв?

— Ну так, але я тепер не Ніїв, — кажу я йому. — Я Вівіан.

— Я теж більше не Голландчик — чи, як на те пішло, Ганс. Я Люк.

Ми обоє починаємо сміятися — з абсурдності нашого подібного досвіду, з радості впізнання. Ми тримаємося одне за одного, як вцілілі жертви кораблетрощі, вражені, що жоден із нас не втонув.

Мені стільки всього хочеться спитати, що я не знаходжу слів. Перш ніж до мене вертається здатність говорити, Голландчик — Люк — каже:

— Це божевілля, але я мушу йти. У мене виступ.

— Виступ?

— Я граю на піаніно в цьому барі. Коли ніхто не напивається надто сильно, це навіть непогана робота.

— Я саме туди йшла, — згадую я. Мої друзі чекають усередині. Напевно, саме напиваються, доки ми розмовляємо.

Він піднімає валізку.

— Якби ж ми могли просто втекти звідси, — мовить він. — Піти кудись і поговорити.

Я теж цього бажаю, але не хочу, щоб він ризикував роботою через мене.

— Я дочекаюся, доки ти закінчиш. Ми можемо поговорити пізніше.

— Я не витримаю так довго.

Коли ми з ним разом заходимо в бар, Ліл та Ем підводять очі, на їхніх обличчях відбивається цікавість. Кімната темна й повна диму, на підлозі м’який багряний килим у квіточки, на такого самого кольору диванчиках повно людей.

— Оце правильно! — каже Річард. — Видно, що ти не гаяла часу.

Я опускаюся на стільця за їхнім столиком, замовляю за порадою офіціанта джин з тоніком і зосереджуюся на Голладчикових пальцях, що, як мені видно зі свого місця, майстерно пурхають над клавішами піаніно. Опустивши голову й заплющивши очі,