Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

— Дінні! — вигукнула вона, здивована й зраділа. І вперше усвідомила, що почуває до цієї людини глибоку прихильність.

Дінні зрозумів, що вона рада його бачити. Він передав їй букетик — нагідки, герань та сокирки, — а мішок поклав на землю.

— Це вам від місіс Лори, — зніяковіло пояснив він, скидаючи капелюх і витираючи спітніле чоло. — Я щойно приїхав диліжансом. Цілу дорогу віз їх у газеті, та вони все одно зів’яли. Тут, у мішку, трохи фруктів і овочів. В старому таборі тепер шик, пташиного молока хіба що не можна купити. Десять трактирів майже не зачиняються навіть вночі, а крамниці забиті продуктами та різним убранням.

— Апельсини, лимони… і головка капусти! — вигукнула Саллі, розв’язавши мішок і зазираючи в нього. — Як люб’язно, що ви все це привезли, містер Квін!

Пам’ятаючи настанови Морріса, вона намагалась не допускати фамільярного тону й не називала Дінні на ім’я.

Дінні зашарівся, немов школяр. Його чисте, старанно поголене обличчя здавалося зовсім юним, ясні блакитні очі сяяли радістю.

— Ну, а як же тут ви? — зніяковіло спитав він. — Ми дуже непокоїлись за вас — і я, і місіс Фогарті, і Олф з дружиною. Фріско нам сказав, що ви живете в наметі разом з Моррі. А мені ще не доводилось бувати в Хеннані, от я й надумався приїхати, подивитись, як тут ви…

— Я? Та добре, — сказала Саллі, — мені подобається. Краще жити в наметі, ніж так, як я жила сама в Південному Хресті. Але, я бачу, вам пощастило, містер Квін! Дуже, дуже рада.

— Клянусь Єгосафатом, це ж Дінні!

Білл наближався до намету разом з Моррісом та Фріско. Одним стрибком він опинився біля Дінні й міцно схопив його руку. Морріс та Фріско підскочили слідом за ним і з не меншою радістю привітали гостя. Поки вони говорили всі разом, піддразнюючи Дінні, що він вирядився в такий шикарний костюм, Саллі поставила квіти у воду, підкинула хмизу в багаття й повісила над ним котелок. За кілька хвилин вона подала на стіл кварти з чорним чаєм і шматочки прісного коржа, спеченого нею вранці.

Чоловіки посідали — хто на ящик, а хто просто на землю, як кому було зручніше, і приготувалися слухати новини, що їх привіз Дінні.

Інші старателі, проходячи мимо, теж зупинялися й віталися з Дінні. Тут був і Сем, і Тупе Кайло, і Джон Крупинка, й Елі Нанкерроу. Саллі сполоснула кварти, ще налила чаю і порізала решту коржа, хоч на всіх все одно не могло вистачити. Дінні розпитував, як ідуть справи в Хеннані, в Широкій Стрілі, в Курналпі та Кеноуні — так тепер називалося Біле Перо. Сам він поділився новинами про Кулгарді та довколишні табори.

— Поміж Френком Воспером та лордом Персі Дугласом розігрався страшенний скандал, — розповідав він, сміючись. — Лорд Персі щойно повернувся з Лондона, а Воспер взяв та й пощипав його в «Кулгардійському гірнику», обізвав пройдисвітом і шахраєм. Френк пише, що тепер вигадали слово для благородних лордів, які стають членами різних правлінь, ні біса там не роблять, а грошики смокчуть, та ще й не малі, їх називають «морськими свинками». Мовляв, не для того виходить «Гірник», щоб потурати різним паразитам та плазувати перед аристократами і товстосумами.

— Ах, чортяка! Вірно сказав! — вигукнув своїм рипучим голосом Тупе Кайло. — Скільки вже разів той лорд Персі випускав дуті акції, ганьблячи добре ім’я приїсків!

— Молодчага цей Воспі! — підтримав його Білл.

— Воспер усім своїм нутром за рудокопів, хоч сам більше схожий на поета або на якогось дивака сектанта, — вів далі Дінні. — Під час великих страйків овечих стригалів у Квінленді захищав страйкарів і за це потрапив за грати. Лорд Персі хотів побитися з ним, але Воспер — зовсім не вояка. І все ж таки лорд наскочив на нього й почав молотити, поки наші хлопці не відтягли його. Трохи не забив Френка до смерті!

Фріско глузливо чмихнув:

— Так йому й треба. Нічого відпускати попівські патли й отак боятися бійки, якщо ти проповідуєш такі погляди.

— Кулаками нічого не доведеш, — зауважив Сем, як завжди задумливо і серйозно.

— От і Воспер те саме’каже, — підхопив Дінні. — Він вважає, що людина повинна боротися перш за все своїм розумом. Тільки в кого дурна макітра або переконливих доказів зовсім немає, той і пускає в хід свої кулаки. Скажу тобі, Фріско, хлопці в старому таборі дуже поважають Френка Воспера. Він не з полохливих. Завжди захищає старателів та гірників від власників рудників та спекулянтів-перекупників. Він член комітету боротьби проти забруднення водойм і разом з нами протестує проти розбійницького загарбання чужих ділянок. — А хазяї, так ті ладні просто живцем його з’їсти. Кожен з них хоче одного: якнайменше платити робітникам і прибрати до своїх рук півкраїни.

Всі палко висловлювали своє обурення незаконною конфіскацією та загарбанням старательських ділянок, коли підійшли Хейлс Зубоскал та Янкі Набрида. Хейлс приїхав з Курналпі напередодні ввечері, і Янкі водив його подивитись на відкриті розробки в Марітані та на свою ділянку поблизу Браун-Хіллу. Хейлсу хотілось, щоб його вважали старателем, а журналістом він ставав, тільки коли йому було сутужно. Його веселі дотепи мандрували по всіх приїсках, а сам він був бажаним гостем у кожному таборі. Вони привіталися з Дінні, мов рідні брати після довгої розлуки, і Зубоскал, з люлькою в зубах, теж сів на землю, щоб послухати розповіді Дінні про загарбання ділянок у Північному Лондондеррі та Південних Масивах.

— Це якийсь мерзенний трюк! В чому тут заковика, Дінні? — спитав Хейлс. — Ми в Курналпі добре знаємо, що робити з пацюком, коли він забирається на ділянку чесного трудяги старателя і в потемках ставить свої кілки. Але виходить, що тепер власті самі держать професійних загарбників, які працюють на них в інтересах могутніх синдикатів.

— Отож-бо й є, — відповів Дінні. — Вони кружляють довкола, немов ворони, й тільки очікують, коли старатель порушить якесь правило, щоб налетіти на нього й забрати ділянку для котрогось із товстосумів.

— Людина, яка живе з того, що загарбує чужі ділянки, — найостанніша падлюка! — вигукнув Фріско.

— Не знаю, чому б нам не посвятити