Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
Хоч Саллі завжди була в дружніх стосунках і з старою Поллі, і з молодими служницями, жартувала й сміялася з ними, вона не пригадувала, щоб колись у своєму житті відчувала справжню прихильність до тубільної жінки. Але Марітана дуже відрізнялася від тих тубілок, яких вона знала. Була кмітливіша й охочіше переймала звичаї білих людей.
Саллі мусила визнати, що знайомство з Марітаною принесло їй приємну розвагу. В її табірному хазяйстві робити було майже нічого, і нескінченно довго тяглися дні, поки Морріс працював на ділянці, та вечори, коли він ішов грати в ту-ап. Саллі часто здавалося, що Фріско, може, справді має рацію, запевняючи, що Марітана — метиска, її бронзова шкіра була світліша, ніж у інших тубілок, волосся м’якше, темно-каштанове, з світлим полиском, коли вона його вимиє.
Сем Маллет був згоден з Саллі.
— В усякому разі, метисок, старших за Марітану, я зустрічав чимало в цих краях, — казав він. — Очевидно, не всі піонери в експедиції Ханта були святі. Були серед них і солдати та каторжники, якийсь каторжник навіть втік і його не спіймали. Темношкірі запевняють, що коли їхня жінка походить в тіні білого чоловіка, вона народжує не таких темних дітей, як інші. Цим вони пояснюють світлошкірість Марітани. Калгурла, її мати, до смерті боїться білих чоловіків і десятою дорогою обходить їхні тіні. Вона ненавидить Фріско й завжди блукає навколо його табору, коли Марітана там. А коли дочка затримується в нього надто довго, вона кличе її з кущів, і Марітана миттю зникає, мов наполохана пташка.
Невдовзі після чергової втечі Марітани Фріско поїхав на кілька днів у Кулгарді. Він повернувся у візку, запряженому парою австралійських коней, — все це йому продав один старатель, що, розбагатівши, поїхав з приїсків. Та Фріско мав при собі ще й інше. Зіскочивши на землю й не розпрягаючи потомлених коней, він урочисто передав місіс Гауг два листи, а з-під сидіння витяг пляшку вина, яку послала їй місіс Фогарті.
Саллі радісно скрикнула й, зовсім забувши про те, що вона не схвалює поведінки містера Мерфі, палко подякувала йому, а потім сіла читати листи. Один був від Лори, другий від Марі. Лорин лист містив найдокладніший опис будинку, що його поставий для неї Олф поблизу рудника. Не дуже великий, але цілком комфортабельний, з гратчастою верандою і сіткою на вікнах від мух. Там була прохолодна комора, кухня з плитою, лінолеум на підлозі, білі мереживні завіси і справжня спальня з усім потрібним. Крім того, була ще ванна кімната й два великих баки для води, які зараз повнісінькі вщерть. Саллі обов’язково повинна приїхати до них у гості на кілька днів, писала Лора, хоча б заради того, щоб поніжитись у ванні.
Поки Саллі, примостившись на ящику, читала листи, Фріско розмовляв з Моррісом. Вона подивилась краєчком ока на його гінку молодецьку постать і прислухалась до його жвавої розповіді:
— Я збігав глянути на їхню «Леді Лору». А потім Олф повів мене додому перепустити чарчину. Ах, біс йому в ребра, ото утнув домок — є на що глянути, Моррі! А який сад — повсюди квіти, овочі! Олф каже, що на цій землі досить краплини води — і все буяє. А місіс Олф — ну просто лялечка! Коли сидиш у них у вітальні, забуваєш, що ти на приїсках. Тільки Дінні щось непокоїть «Леді Лора». Він вважає, що рудник вичерпався і що Олф надаремно вкладає в нього гроші. Дінні ходив на приїск Дана, приніс звідти триста сімдесят унцій і продав свою ділянку лорду Седлі. Дільце покропили у Фогарті.
Морріса більше цікавило нове родовище за дванадцять миль на північ від приїску Дана, про яке повідомили Джіммі Томпсон та Карбін Сміт.
Фріско зареготав, ніби то був веселий жарт.
— На приїску Дана було лише кілька пристойних ділянок — поруч з Багатством, — сказав він. — І будьте певні, одну з них Педді Пекар прибрав собі до рук. Він їздив у Мельбурн та Сідней розтринькувати золото, здобуте в Курналпі. Каже, повернувся голий мов бубон — один лише перстень вцілів на руці — і знову почав гребтися в землі. За три-чотири дні знайшов жменю самородків і продав ділянку за три тисячі. Та загалом земля там бідна, розповідають хлопці. Справжніх покладів золота немає. Багато старателів покидали свої ділянки і пішли звідти — серед них і Джіммі Томпсон та Карбін Сміт.
Фріско запалив товсту сигару — він дуже любив їх, але не часто міг дозволятй собі таку розкіш — і вів далі:
— Джіммі й Карбін подалися на північ, та от біда: чорношкірі пограбували їхній табір. Довелось повертатися в Кулгарді за харчами. Дорогою Джіммі не припиняв розвідки, цюкав по скелі то тут, то там. Знайшов невеличкий виступ породи, почав нишпорити довкола, коли бачить — вомбатова[16] нора під кущами. Нахилився, щоб подивитись, чи там малий халамидник, і трохи не впав непритомний: вірите — всі стіни тієї нори всуціль золоті! Певне, й звіряті подобалось, щоб все навколо нього сяяло. Воно гарненько почистило стіни й почувало себе чудово у золотій хатці.
Морріс жадливо слухав товариша; його очі волого блищали.
— Джіммі зойкнув, і його напарники кинулись до нього, — Фріско посміхався, смакуючи свою розповідь. — Вони нав’ючили верблюдів зразками — все кварц у золотих прожилках — і поїхали до контори інспектора. Продали ці зразки за десять тисяч фунтів. Слово честі, Моррі, не брешу: золота в зразках було більше, ніж породи, принаймні в деяких з них. Потім їх виставили в банку. Джіммі хизується, що з такими зразками й таким напарником він побив світовий рекорд. Отож він і назвав свою шахту «Карбін», але вона в бідній місцевості. Я так гадаю, що то просто один з випадкових покладів, як ото Лондондеррі чи Багатство.
— Господи, Фріско, — схвильовано вигукнув Морріс, — якого ж біса нам тут гибіти?! Хеннану капець — це ясно. А скрізь довкола раз по раз знаходять справжні скарби!
— Один знаходить, а
