Блокбастер - Зоран Жміріч
Якщо тоді я й сумнівався, сьогодні певен, що розташування розвідувального поста в цьому місці було абсолютним безглуздям. Він був так само ефективний, як ягня, прив’язане біля загону з великою рогатою худобою, навколо якого кружляють голодні вовки. Тепер, коли я думаю про це, згадую сотні інших, значно кращих місць для розміщення розвідників, бо помістити нас у долині, з трьох боків оточеній густим лісом, – те саме, що перед зголоднілим дикуном поставити горщик, повний м’яса. І ми, безумовно, були в тому горщику. Ми були м’ясом. І дикуни не змусили себе довго чекати.
Вечір Дня всіх святих нічим не відрізнявся від попередніх і був схожий на всі інші вечори цієї пори року. Зима гасила день майже одразу після обіду, і навіть сніг не висвітлив геть нічого, а місяць вирішив, що йому краще залишитися за хмарами й почекати кращої нагоди показати носа. Напад почався не так жорстоко, як хтось міг би уявити. Найперше в нас за спинами з’явилися вантажівки. Підрозділ регулярної армії створив буферну зону таким чином, що заздалегідь відрізав нам усі можливості для відступу. Коли ж у нас за плечима постала стіна, вони могли вільно спуститися до тартака, впевнені, що жодна душа не покине долину живою.
Це була не перша наша зустріч з ворогом, але кожна наступна не була легша за попередні. Протягом кількох днів, сидячи на лісопилці й виходячи тільки на короткі огляди, ми постійно намагалися витіснити зі свідомості, що колись це станеться, і це давало нам змогу терпіти. Коли людина про щось не думає, то поводиться так, наче цього немає. Ми намагалися, наскільки це місце нам дозволяло, поводитися якнайближче до нормального мирного життя.
Протягом дня ми смажили ковбаски і половинки картоплі, якщо ж хотілося чогось іншого, то й м’ясна нарізка з вогню була смачна. Аміджа, який їв усе, що бачив, полюбляв перехопити оселедця з ананасом, подарунок від скандинавського «Карітасу»[1]. Хліб ми зберігали загорнутим у поліетилен, присипаний снігом. Він був твердий, як камінь, та достатньо було потримати окрайчик кілька хвилин на гарячій плиті – і він ставав смачніший за свіженький, щойно з пекарні. На горищі одного з будинків Бранкович знайшов шматок копченого сала, забутого господарями під час утечі. Нам його вистачило надовго. Різали його дуже тонко, не часто, і лише тоді, коли всі були разом. Вечерю ми неодмінно підсолоджували консервованим компотом з персиків або шоколадом, що його зі зворушливими листами й незграбними малюнками надсилали нам вихованці дитячих садочків. Пізніше я чув багато спогадів про ці часи зі скаргами на погане харчування. Особисто я не мав ніяких нарікань – може, тому, що я завжди віддавав перевагу бутербродам, а не гарячим стравам. Варену їжу я почав цінувати вже після тридцяти п’яти років.
Ми намагалися сприймати виходи в розвідку як прогулянки лісом, а повернення до теплого приміщення переживати як приємну подію. Уранці температура була така низька, що вода замерзала, хоч відро стояло за якихось півметра від бочки, що служила нам за пічку. Стінка бочки була така розжарена, що ми підпалювали від неї сигарети, але вода у відрі ставала кригою. Дрова, якими ми грілися, час від часу вибухали у вогні – хтось ще до нашої появи попідкладав у деякі поліна петарди. Може, це діти так розважалися.
Так чи інакше, але раз на кілька днів одна з дровеняк стріляла у нашій саморобній печі. Зрештою, подейкували, що це був поширений у цих місцях звичай. Хтось уночі крав дрова у сусідів, а інший хитрован придумав, як виявити злодіїв: повкладав у деякі поліна петарди й залишив у дворі як приманку. Коли в хаті у сусіди починалася канонада, одразу ставало зрозуміло, хто злодій. Звичай зберігся, якщо й не з практичною метою, то принаймні для підліткової розваги.
Нам, однак, ці дитячі жарти лише нагадували, що ми не на вакаціях. Уже після першого пострілу з лісу ми зрозуміли, що не маємо, чим відповісти. Зброя наша могла стріляти не далі, ніж на п’ятдесят метрів вгору вздовж схилу, а якби й добивала далі – ми все одно не мали доброї позиції для оборони. Вийти з лісопилки означало поставити себе під приціл, тим більше, що нам у бік лісу не видно було геть нічого. Ті ж фарами вантажівок освітлювали лісопилку й добрий шмат двору перед нею. Вони спускалися повільно й упевнено, покрикували й підбадьорювали один одного, поки ми панічно намагалися придумати, що ж нам робити. Протягом перебування в селі нікому не спало на думку, що нас можуть оточити з усіх боків, і аж тепер ми зрозуміли: канонада танкових гармат, яка почалася за півгодини до того, як нас оточили, означала, що вони прорвалися з правого флангу, перекрили нам шлях відступу й захопили нічию територію. Ми були мурахами на аркуші, що плавав на поверхні води. Ракета, випущена з лісу, вибухнула на даху. Черепиця і тріски згори посипалися на нас.
– У підвал!
Хтось крикнув, і всі ми, як дурні, кинулися в підвал лісопилки. Я намагався бути розважливим, але страх стискав мені легені й перехоплював віддих. Нічого іншого не спадало на думку, але підвал точно був мишоловкою.
– З підвалу немає виходу! Якщо зайдемо, нам гаплик!
Мене не чули. Або не хотіли. Я побіг з усіма, не відчуваючи ніг. Ми попадали під стінку, дивлячись угору, а згори чулися крики й нестримний сміх. Я думав, чи справді вони такі дикі, чи просто намагаються заглушити страх, що їх самих охоплює. Не знаю вкотре вже згадав фразу командира бригади Кватерника: «Нормальна людина в
