Нічний черговий - Ірвін Шоу
— Відчиніть двері, містере, — попросила вона голосно, затарабанивши у шибку. — Я хочу вийти.
Я дістав ключ з шухляди, де лежав пістолет, і вийшов через маленьку сусідню кімнату, де стояв велетенський старий сейф з багатьма шухлядами. Сейф лишився тут від кращих часів. Зараз ним ніхто не користувався. Я відімкнув двері і вийшов у вестибюль. Жінка пішла за мною до виходу. Вона задихалася. Пробігти вночі шість поверхів з її професією нелегко. Жінці було близько тридцяти років, відчувалось, що життя її не було ні радісним, ні безтурботним. Надивившись на таких нічних відвідувачок готелю, їй-право, не схочеться одружуватися.
— Чому ви не спустилися ліфтом? — спитав я.
— Я чекала на ліфт,— відповіла жінка,— але раптом звідкись вискочив цей божевільний голий дід, ревучи, мов звір, і розмахуючи чимось...
— Ч...чим розмахуючи?
— Чимось таким... схожим на палицю. На бейсбольну палицю. А в коридорі темно. Ви, нікчеми, не можете розщедритись на людське світло в своєму готелі.— Її голос був хрипкий від віскі.— Я не стала чекати, що буде далі. Ушилася та й годі. Хочете знати, що там, підіть на шостий поверх і подивіться самі. Ви, нарешті, відімкнете ці кляті двері? Мені треба додому.
Я відчинив великі дзеркальні двері з литими металевими гратами. Адміністрація занадто дбала про безпеку такого старого і занедбаного готелю, як «Св. Августін». Жінка нетерпляче штовхнула двері й вибігла на темну вулицю. Я глибоко вдихнув холодного повітря, слухаючи, як стихає вищання шин у напрямку Лексінгтон-авеню. Постояв біля дверей ще хвилину, сподіваючись, що з'явиться поліцейська патрульна машина. Я почував би себе впевненіше, якби на шостий поверх зі мною піднявся «фараон». Мені зовсім не кортіло стати героєм-одинаком. Але на вулиці нікого не було. Десь в далечині, можливо, на Парк-авеню завила сирена, але мені від того не було легше. Я зачинив двері, замкнув їх і не кваплячись рушив через вестибюль до своєї кімнатчини, прикро міркуючи, невже тепер усе своє життя я змушений буду супроводжувати повій до чиїхось ліжок.
У своїй конторці я дістав з шухляди ключі від номерів, вагаючись, подивився на пістолет. Потім заперечно похитав головою і замкнув шухляду. Не моя ідея тримати його тут. Однаково він не допоміг попередньому портьє, коли двоє бандитів вдерлися в готель і винесли всі гроші, залишивши його самого на підлозі в калюжі крові з кулею в голові розміром з диню канталупу.
Я вдягнув піджак, сподіваючись, що костюм додасть мені солідності за будь-якої ситуації на шостому поверсі, і знову вийшов у вестибюль, замкнувши за собою двері. Натиснувши на кнопку ліфта, почув, як заскиглили троси.
Коли дверцята з рипом розчинились, я трохи завагався, перш ніж зайшов у кабіну. Можливо, подумав я, краще було б повернутися назад, забрати своє пальто, сендвіч і пиво й податися геть з цього готелю? Кому вона потрібна, ця нікчемна робота? Але в останню хвилину я все-таки подолав вагання і ступив у кабіну.
На шостому поверсі я натиснув на кнопку, щоб ліфт не зачинився, і вийшов у коридор. З шістсот другого номера, що містився навскоси від ліфта, падало слабке світло. У коридорі долілиць лежав голий чоловік, його голови і тіла майже не було видно у напівтемряві, світло падало тільки на зморщені сідниці та кощаві ноги. Ліва рука була простягнута вперед, пальці зчеплені, ніби, падаючи, він хотів щось схопити. Чоловік лежав на правій руці й не рухався. Наміряючись його перевернути, я був певен, що ніхто в світі уже не спроможний йому допомогти.
Чоловік був важкий, мав велике обвисле черево, і я стиха вилаявся, бо насилу зміг його поворухнути. Аж тепер я побачив те, що повія порахувала за палицю. Ніяка то була не палиця, а загорнутий у темний папір довгий картонний футляр, у яких художники й архітектори носять естампи та будівельні проекти. Чоловік і досі стискав його в руці. Не дивно, що повія злякалась. Я б теж перелякався насмерть, якби невідомо звідки раптом вискочила гола людина і стала мені чимось таким погрожувати.
Я підвівся, відчуваючи, як по спині в мене пробігли мурашки, але примусив себе заспокоїтись, бо знав, що мені доведеться доторкнутися до нього ще раз. Я подивився на обличчя небіжчика. Очі його були розплющені й дивилися прямо на мене, рот був зціплений від якоїсь муки. «Ревів, як звір»,— сказала повія. На ньому не було ні крові, ні ран. Раніше я цього чоловіка ніколи не бачив, воно і зрозуміло — адже я приходжу на чергування після того, як мешканці розходяться по своїх кімнатах, а кінчаю службу, коли вони ще сплять. У нього було повне, округле обличчя немолодої вже людини, з великим м'ясистим носом, рідке сиве волосся прикривало схильний до облисіння череп. Проте навіть у сум'ятті смерті це було обличчя людини значної і владної.
Переборюючи огиду, я став на коліна і приклав вухо до грудей небіжчика. Вони були схожі на груди старої жінки, з рідкими кущиками мокрого сивого волосся і сосками, що здавалися у напівтемряві зеленкуватими. У коридорі ще тримався кислявий запах поту, але все було мов мертве: ні руху ані звуку. «І чого ти, старий, — подумав я, встаючи, — не скоїв це в чиєсь інше чергування?»
Я, ще раз нахилившися, взяв його під пахви й затягнув у розчинені двері шістсот другого номера. Чималий стаж роботи в готелі підказував мені, що такого не можна показувати людям. Не за це нам платять гроші.
Поки я тягнув тіло через маленький передпокій у кімнату, футляр вислизнув з його руки і покотився в коридор. Я поклав тіло на підлогу поруч з ліжком, на якому були безладно розкидані ковдри і простирадла, геть замащені губною помадою, що належала, мабуть, тій самій «дамі», яку я випустив "близько першої години. Я з жалістю поглянув на старе голе тіло, що лежало на вичовганому килимку — безсила мертва плоть на тлі жухлих неживих квітів. Остання забава. Насолода і смерть.
На маленькому столику стояла невелика дорога шкіряна валіза. Поруч лежав потертий гаманець і золота защіпка для грошей з кількома банкнотами. У валізі були охайно складені три чисті сорочки.
На столику були розсипані дрібні монети. Я порахував гроші в защіпці. Чотири десятки і три по одному долару. Поклавши защіпку назад, узяв гаманець. В ньому було десять новеньких асигнацій по сто доларів. Я тихо свиснув. Те, що тут сталося,