Нічний черговий - Ірвін Шоу

Зусиллям волі я вгамував у собі хвилю ненависті до охайного літнього чоловіка, котрий, сидячи поміж сяючих інструментів, підписував мені вирок своїми лікарськими карлючками. Я знав, що поводжуся безглуздо, але в ту хвилину мені було не до глузду. Навіть не потиснувши Райєнові руки, я заточуючись вийшов із кабінету і, не звертаючи уваги на людей у приймальні й на вулиці, подався до найближчого бару, примовляючи вголос: «Хай вам чорт, хай вам чорт!» Я відчував, що повинен випити, і то добряче випити, інакше мені не стане сили повернутися на аеродром і сказати те, що я мав сказати.

Бар був умебльований під англійську пивницю з олов'яними кухлями на темних дерев'яних стінах. Я замовив віскі. На стойку схилився худий літній чоловік у спортивній куртці кольору хакі й червоній мисливській шапці. Перед ним стояв кухоль пива.

— Забруднили озеро.— Чоловік говорив з сухим вермонтським акцентом.— Паперова фабрика. Через п'ять років воно буде таке саме мертве, як Ері. І дороги посипають сіллю, щоб ті йолопи з Нью-Йорка могли мчати зі швидкістю вісімдесят миль до Стоу, Мед-рівер і Шугербуша; а потім, як сніг розтане, сіль потрапляє в річки й озера. Коли я помиратиму, в цілому штаті не залишиться живої рибини. І ніякому бісові немає до цього діла. Кажу вам, я радий, що не доживу до тих часів.

Я ще раз замовив віскі. Перша порція на мене не подіяла. Друга теж. Я розрахувався і пішов до машини. Звістка про те, що має вмерти озеро Шамплейн, де я купався щоліта й зазнав неабияких радощів, катаючись на човні чи ловлячи рибу, засмучувала мене більше, ніж усі мої власні прикрощі, взяті разом.

Заїхавши до управління, я збагнув з виразу на старому мужньому обличчі Каннінгейма, що доктор Райєн уже зателефонував йому. Каннінгейм був президентом і єдиним власником маленької авіакомпанії. Під час другої світової війни він був льотчиком, і тепер, напевно, розумів, що я відчуваю.

— Я з...звільняюся, Фредді,— сказав я.— Ви знаєте, ч...чому.

— Так,— підтвердив він.— Шкода.— Фред ніяково крутив у руках олівець.— Ми, мабуть, зможемо знайти для вас якесь інше місце. Ну, хоча б в управлінні... все-таки засіб для існування...— Він замовк і втупився очима в, олівець, який тримав у руці.

— Дякую,— відповів я Фрєдові.— Ви дуже люб'язні, але забудьмо про це.— Я вже тоді відчував, що не зможу тинятися тут, мов поранений птах, спостерігаючи за польотами моїх товаришів. А ще я не хотів звикати до виразу співчуття на мужньому обличчі Каннінгейма чи на будь-чиєму іншому.

— В усякому разі обміркуйте мою пропозицію,— повторив Каннінгейм.

— Н...немає потреби,— заперечив я.

— Що ж ви думаєте робити?

— Перш за все виїхати з цього міста.

— Куди?

— Куди-небудь,— відповів я.

— А потім?

— Потім спробую збагнути, чим займатимуся решту життя,— на слові «життя» я двічі затнувся.

Він кивнув, уникаючи мого погляду, глибоко зацікавлений своїм олівцем.

— А як у вас із грошима?

— Вистачить,— запевнив я,— на перший час.

— Гаразд,— сказав він.— Якщо коли-небудь... Одне слово, ви знаєте, куди треба прийти, так чи ні?

— Матиму на увазі,— я поглянув на годинник.— А тепер у мене побачення.

— Паскудство, та й годі,— сказав він уголос. Потім підвівся й потиснув мені руку.

Більше ні з ким я не прощався.

Припаркувавши машину, я вийшов і став чекати. З великого будинку червоної цегли, прикрашеного латинським афоризмом на фасаді і прапором на даху, долинав специфічний, трохи приглушений гомін. Гомін старання, подумав я, тиха мелодія навчання, що нагадала мені дитинство.

Пет зараз, мабуть, у класі, розповідає хлопчикам і дівчаткам про початок громадянської війни або зміну королівських династій в Англії. Вона завжди серйозно ставилася до своєї історії. «Це найдоцільніший із предметів»,— сказала вона мені одного разу, скориставшися словом, яке тоді вставляли в кожну розмову про освіту. «Кожен наш сьогоднішній крок — наслідок найдавніших людських стосунків». Згадавши це, я кисло посміхнувся. Хіба я народився заїкою, а тепер ще й не маю права керувати літаком тільки тому, що Мід розбив Лі під Геттісбергом, а Кромвель відрубав голову Карлові? Варто буде погомоніти про це з нею, коли випаде вільна часинка.

У школі пролунав дзвоник. Гомін старання обернувся на ревище свободи, і за кілька хвилин з дверей виплеснулося море яскравих курточок і барвистих вовняних шапочок.

Пет, як завжди, спізнювалася. Вона була надзвичайно сумлінна вчителька, і після уроків біля її столу завжди юрмились учні, змагаючи її запитаннями, на які доводилося терпляче відповідати. Коли я нарешті її побачив, газон перед школою вже збезлюднів, сотні дітлахів зникли, ніби розтанули під блідим вермонтським сонцем.

Спочатку вона мене не помітила. Пет була короткозора, але через гонор не носила окулярів, крім тих моментів, коли працювала, читала або дивилась кіно. Я жартував з неї, кажучи, що вона не знайде рояль у танцювальному залі.

Притулившись до дерева, мовчки, не рухаючись, я спостерігав за нею. Вона підходила до мене, притиснувши до грудей, як це роблять школярки, шкіряну папку з контрольними роботами. Пет була вдягнена в спідницю, червоні плетені панчохи, коричневі замшеві спортивні черевики і коротеньке блакитне суконне пальто. Ходила вона випростано, зосереджено, карбуючи крок, без тіні кокетування. Її маленька голівка з зачесаними назад косами ховалась у великому піднятому комірі пальта.

Побачивши мене, вона привітно усміхнулася, і я відчув, що це буде важче, ніж я собі уявляв. Ми не поцілувалися. Ніколи не знаєш, чи не підглядає хтось у вікно. «Якраз вчасно,— мовила Пет,— мої речі вже в машині». Вона махнула рукою в бік свого старенького обшарпаного «шевроле». Більшу частину свого заробітку Пет віддавала на допомогу втікачам з Біафри, голодним індійським дітям та політичним в'язням у різних кінцях світу. Не думаю, щоб вона мала більше, ніж три сукні.

— Я чула, погода для лиж чудова,— прощебетала вона, прямуючи до стоянки.— Сподіваюся, цей уїкенд запам'ятається нам надовго.

Я простяг руку і торкнув її за плече.

— 3...зачекай хвилину, Пет,— спинив я її, намагаючись не помічати якоїсь неприродності в погляді, що з'являлася в неї, коли я заїкався.— Мені треба д...дещо тобі сказати. Я н...не їду на уїкенд.

— О,— промовила вона стиха.— Я думала, ти сьогодні вільний.

— В...вільний,— підтвердив я.— Але я не збираюся кататися на лижах. Я їду з міста.

— На уїкенд?