Нічний черговий - Ірвін Шоу

«В Єрусалимі це можливо», подумав я. А чи можна дістати тимпан у Нью-Йорку? Здалека і згори крізь камінь і сталь долинув гуркіт реактивного літака, що пролітав над містом курсом на Карачі. Я прислухався, уявивши собі спокійну пілотську кабіну, мовчазних людей біля приладів, блимання індикаторів, нишпорення радарів у нічному небі і проказав уголос: «О боже!»

Закінчивши обчислення на машині, я підвівся, відсунув стілець, узяв аркуш паперу і притулив його до колін. Потім, не спускаючи ока з настінного календаря, що висів прямо переді мною, став поволі посувати папірець вгору. Я побачив його тільки тоді, коли він був у мене на грудях, майже біля підборіддя. Цієї ночі дива не сталось. «О боже»,— проказав я ще раз уголос, зіжмакав папірець і жбурнув його в кошик для сміття.

Потім склав рахунки в акуратний невеличкий стосик і заходився підшивати їх за алфавітним порядком. Працював автоматично, думаючи зовсім про інше, навіть не звертаючи уваги на дати рахунків. Раптом мене ніби вдарило. На папірцях стояло п'ятнадцяте січня. Кілька годин лишалося до ранку шістнадцятого січня. Роковини. Щось на зразок того. Я посміхнувся. З болем. Це сталося рівно три роки тому...

2

У Нью-Йорку було хмарно, але, коли ми, взявши курс на північ, минули Пікскілл, у небі розвиднілося. Сніг, що вкривав округлі вершини під нами, виблискував на сонці. Вранці я залетів на своїй маленькій «цесні» в аеропорт Тетерборо, щоб забрати пасажирів з Нью-Джерсі, які замовили літак. Тепер вони, сидячи за моєю спиною, шумно милувалися голубим небом і свіжим снігом. Ми летіли низько, яких дві тисячі метрів над землею, і поля внизу уявлялися чітко розкресленою шаховою дошкою з чорними лініями дерев на білому сніговому тлі. Це був один із тих польотів, що завжди були мені до вподоби. Знайомі обриси ферм, шляхи, потічки, що виднілися внизу, створювали приємну і затишну атмосферу короткої подорожі. Північна частина штату Нью-Йорк прекрасна і з землі, але в чудовий зимовий день з повітря це один із найчарівніших краєвидів, які можна собі уявити. І я знову порадів, що не спокусився працювати на одній із тих довжелезних авіаліній, де кращу частину свого життя проводиш на височині понад дев'ять тисяч метрів, звідки земля здається неосяжним океаном хмар або географічною картою, що неквапно пропливає під тобою.

Пасажирами були троє Уейлсів — мати, батько і пухкенька дівчинка Діді років тринадцяти, в якої, мов у звірятка, стирчали вперед зуби. Уейлси захоплювалися лижами, і я вже разів чотири чи п'ять возив їх туди й назад. У Берлінгтон ходив рейсовий літак, але містер Уейлс, за його власними словами, був людиною заклопотаною, літав тільки тоді, коли в нього траплявся вільний час, і не хотів бути зв'язаним розкладом. Він мав у Нью-Йорку рекламне бюро, тож міг дозволити собі тринькати гроші. Мене тішило те, що, замовляючи літак, Уейлси завжди просили, щоб за кермом був саме я. Однією з причин, а може, й головною, було те, що час від часу я катався разом з ними на лижах у Стоу, Шугербуші на Мед-Рівер, водив їх по стежках, які знав краще, ніж вони, і мимохідь підправляв їхню манеру катання. Уейлс і його дружина, сувора, атлетичного вигляду жінка, несамовито змагалися між собою і їздили надто швидко, щоб я міг встигати за ними. У думці я був певен, що невдовзі хтось із сім'ї неодмінно зламає собі ногу. Я так добре їх знав, що навіть навчився розгадувати з тону, яким вони промовляли «любий» і «люба», коли вони люті одне на одного.

Діді була серйозна дівчинка, вона ніколи не усміхалась і не випускала з рук книжки. Самі батьки казали, що в літаку вона починає читати, щойно застібне ремінь, і закриває книжку тільки після зупинки літака. Цього разу вона зачиталася «Буремним перевалом» Е. Бронте. Хлопчиком я теж читав усе підряд, і моя мати, дратуючись, не раз казала мені; «Дугласе, перестань удавати з себе літературного героя». Тож я діставав тепер справжню насолоду, спостерігаючи, що саме читає Діді і як змінюються рік у рік її уподобання.

Вона була найкраща лижниця в сім'ї, але батьки не дозволяли їй вириватися наперед. Одного ранку, коли старші Уейлси приходили до тями після вечірки з коктейлями, ми пішли з нею кататися під час снігопаду. Це була зовсім інша дівчинка, вона радісно усміхалась і мчала зі мною з гори, мов маленька дика тваринка, яку несподівано випустили з клітки.

Уейлс був щедрою людиною і після кожної подорожі робив мені подарунки — светр, лижні палиці, гаманець тощо. Звичайно, я заробляв чимало і сам міг купити собі все, що завгодно. Я зовсім не потребував чиїхось чайових, але знав: Уейлс образиться, якщо відмовитись від його презентів. Він таки непогана людина. Щасливчик, та й годі.

— Чудовий ранок, правда ж, Дуг? — вигукнув з-поза моєї спини Уейлс. Спрага діяльності, невгамовність не полишали його, здається, навіть у цьому маленькому літаку. Пілот з нього був би жахливий. У кабіні війнуло спиртним. Уейлс завжди брав з собою в дорогу невелику фляжку в шкіряному футлярі.

— Н...непоганий,— відповів я стримано. Заїкаюся я змалку і тому намагаюся говорити якомога менше. Іноді я розмірковував, чого міг би досягти в житті, коли б не ця маленька прикрість, але не дозволяв собі впадати через неї у розпач.

— Кататися буде чудово,— сказав Уейлс.

— Так, чудово,— довелося мені погодитись. Розмовляти за штурвалом я не полюбляв, але не міг сказати цього Уейлсові.

— Ми хочемо побути в Шугербуші,— сказав Уейлс.— Може, й ви залишитесь там на уїкенд?

— Сп...сподіваюся,— проказав я.— М...мені хотілося б п...покататися там з моєю дівчиною.

Дівчину звали Пет Майнот. Її брат працював в авіакомпанії, через нього я й познайомився з нею. Пет викладала історію в старших класах, і ми умовились, що я заїду по неї після уроків. Вона добре каталась на лижах і була дуже гарненька, така собі маленька чорнява серйозна дівчина. Ми були знайомі не менше двох років, а тепер у нас із нею виник досить дивний роман, що тягнувся з перервами понад п'ятнадцять місяців. Кажу, з перервами, бо вона часом відкладала наші зустрічі з тієї чи іншої причини на кілька тижнів,