Нічний черговий - Ірвін Шоу
Вона мала успіх у чоловіків, але вперто не виходила заміж; її брат казав, що, раніше чи пізніше, але майже кожен його приятель упадав за нею. Я так і не з'ясував, чого вони досягли. У товаристві дівчат я завжди почував себе ніяково, отже, не можу сказати, що переслідував Пет. Просто так сталося, що ми несподівано провели разом якийсь уїкенд у Шугербуші, катаючись на лижах. Після першої ночі я сказав:
— Це найпрекрасніше з усього, що я будь-коли зазнав.
Єдине слово, яке вона знайшла для відповіді, було: «Цить».
Я ніколи не замислювався, чи закоханий у Пет. Якби вона не набридала мені порадами лікуватися від заїкання, мабуть, я вже запропонував би їй вийти за мене заміж. Щось мені підказувало: цей уїкенд може стати вирішальним. Отже, я повинен бути насторожі і не зв'язувати себе певними обіцянками.
— Прекрасно,— сказав Уейлс.— Давайте повечеряємо сьогодні всі разом.
— Дякую, Дж...Джордже,— сказав я. Від самого початку нашого знайомства він наполіг, щоб я називав його і дружину на ймення.— Ц...це б...було б чудово.— Спільна вечеря відкладе потребу щось вирішувати, дасть мені можливість з'ясувати настрій Пет і перевірити мої власні почуття.
— Ми вирушимо в гори відразу після посадки,— сказав Уейлс. — Щоб устигнути до вечора спуститися по кілька разів. А ви як? Зачекати вас у готелі?
— Б...боюся, щ...що ні. У мене сьогодні п...піврічний медогляд, і я не знаю, к...коли звільнюся.
— Отже, зустрінемось увечері? — спитав Уейлс.
— Увечері.
— Дуг,— сказав Уейлс,— ви могли б узяти відпустку на три тижні? Узимку.
— Н...не думаю,— відповів я.— Це дуже гаряча пора. А що?
— Ми з Беріл збираємося першого лютого вилетіти в Цюріх.— Беріл — це його дружина.— Узимку ми завжди намагаємось викроїти три тижні на Альпи... Ви коли-небудь каталися в Альпах?
— Я ніколи не б...був за кордоном. Крім кількох днів у Канаді.
— Кілька годин літаком,— сказав він.— А потім божественні гори. Ми обміркували це і були б раді, коли б ви поїхали з нами. Я — член лижного клубу «Крісті». Він на диво дешевий. Поїздка в обидва кінці не коштуватиме і трьохсот доларів. Але головне, звичайно, не гроші. Головне — люди. Ніде ви не знайдете поряднішого товариства, в якому ще й можна досхочу пити надурняка. І жодних клопотів з багажем або швейцарською митницею. Вони тільки всміхнуться вам та махнуть рукою на прощання, от і все. Щоправда, треба стати членом клубу бодай за півроку до поїздки, але в нас не дуже дотримуються правил. У мене в бюро є знайома дівчина на ім'я Менсфілд. Вона все влаштує. Скажіть їй тільки, що ви мій друг. Узимку літаки вирушають щотижня. Торік ми зупинилися в готелі «Сент-Моріц», а цього року будемо в «Св. Антонії». Ви вразите австрійців своєю технікою.
Я посміхнувся й мовив:
— Б...б'юся об заклад.
— Обміркуйте все, гаразд? — додав Уейлс.— Це залишиться у вашій пам'яті на все життя.
— Годі вам сп...спокушати п...підневільну людину,— пожартував я.
— Облиште до біса,— заперечив Уейлс.— Відпочинок потрібен усім.
Мені лишалося тільки пообіцяти:
— Я п...подумаю.
Він повернувся на своє місце, залишивши в кабіні запах віскі. Я вдивлявся в обрій, різко окреслений у яскравій блакиті неба, намагаючись не заздрити людині, яка не мала ніякого хисту до лижного спорту, але могла дозволити собі викинути на примху — тритижневу поїздку в Альпи, не одну тисячу доларів.
Зазирнувши в авіаційне бюро і переконавшись, що в кінці тижня не буду нікому потрібний, я поїхав на медичний огляд, що відбувався двічі на рік. Доктор Райєн був окулістом, але практикував також і як терапевт. Це був лагідний літній чоловік з неквапними рухами, який ось уже протягом п'яти років вислуховував мені серце, перевіряв очі й нерви, вимірював кров'яний тиск. Він ніколи не виписував мені ніяких ліків, за винятком одного разу, коли в мене був грип у легкій формі і довелося приймати аспірин. «Хоч зараз на змагання,— говорив він щоразу, закінчуючи огляд.— І призначені переможцеві троянди будуть ваші». Він поділяв мої інтереси щодо перегонів і цікавився технічними деталями. Часом телефонував, коли йому здавалося, ніби якусь лошицю оцінюють занадто низько або сама вона залегка.
Огляд проходив звичним порядком, і лікар час від часу вдоволено кивав головою. Офтальмологічні таблиці я прочитав бездоганно, та коли він заходився обстежувати мої очі за допомогою інструментів, то нараз спохмурнів і його обличчя набрало професійно зосередженого вигляду. Медсестра двічі заходила в кабінет сказати, що на нього чекають пацієнти, яким призначено консультації, але він тільки відмахувався. Він перевіряв мене якимсь незвичним способом: примушував дивитися прямо перед собою, а сам повільно підіймав руки, питаючи, коли я починаю їх бачити. Врешті він відклав інструменти, важко опустився за стіл, зітхнув і стомлено провів рукою по обличчю.
— Містере Граймс,— проказав він поволі,— боюся, що в мене для вас погана новина.
І справді, новина, яку я почув того сонячного ранку у великому старомодному кабінеті доктора Райєна, змінила все моє життя.
— У фахівців,— сказав він,— це захворювання називається ретиношизіс. Сітчатка ока розшаровується, а згодом утворюється кіста сітчатки. Такий стан добре відомий медицині. У більшості випадків хвороба не прогресує, але якщо все-таки це трапляється, тоді процес стає необоротним. Іноді ми можемо спинити розвиток хвороби, зробивши операцію за допомогою лазера. Один з виявів хвороби — блокування бокового зору. У вашому випадку почалася втрата нижнього поля зору. Для пілота, що повинен стежити за безліччю приладів, розташованих з усіх боків, не випускаючи при цьому з виду і обрій, до якого він мчить на величезній швидкості, це смертельно. Але для інших занять, таких, як читання, спорт і всяке таке інше, ви цілком нормальна людина.
— Нормальна...— повторив я за ним.— Коли б ви знали, друже, що я вважаю себе нормальною людиною тільки в одному випадку. Коли керую літаком. Цим я хотів би займатися все своє життя, бо до цього я готував себе...
— Я висилаю звіт сьогодні,— сказав Райєн.— Мені дуже шкода, містере Граймс. Ви, звичайно, можете звернутися до іншого лікаря. До інших лікарів. Навряд чи вони зможуть сказати вам щось утішне; проте це тільки моя думка. Як
