Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
А тобі й справді фортило. Перед війною батько звередив ногу і, «дякуючи» районним костоправам, зостався інвалідом. Те каліцтво і врятувало його від фронту, що в свою чергу надихнуло татка на ударну працю задля фронту в тилу. В Узбекистані, куди ви втекли від війни, татко скоро вибився в начальники районного, а далі й обласного масштабу. Чим він займався, ким керував, невідомо, бо не любив згадувати евакуацію, ніби соромився. А на старість, коли повимирали ровесники-фронтовики, почав забалакувати про поранення в ногу. Але мамця застережливо підбирала вуста, і він полохливо обривав легенду.
У повоєнному містечку не вистачало чоловіків, і розумний татко був на вагу золота. Але не перся у велике начальство, а скромно задовольнився посадою голови райпо. Тобі ж, малій, думалося, що татко «командує раєм», отим, який обіцяла тобі баба Харитя, коли «будеш послушна». Та тепер ти знала, що татко і неслухняною візьме тебе в рай, бо, як він похвалявся, випивши чарку, тепер «в його кулаці — вся совєтська власть».
Так ти росла, як у двох світах: вдома — маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом — чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір — радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими, але щасливими, що вижили, оптимістами.
З часом тебе почне дратувати подвійний спосіб існування, збунтується стриножена гординя проти цього кротячого життя у підніжжі. І ти маритимеш столичним вузом, вступ до якого відкриє тобі шлях на власні вершини. О, тоді ти вже зможеш, не боячись голозадих сусідів, повеличатися, попишатися багатством.
Страшно подумати, яка ти була наївна! Згодом, на першому курсі філологічного факультету Київського університету зрозуміла, що твоя омріяна «Гора» — лишень купа міщанського дрантя, а за нею — справжні гори, хмарами повиті, чи то пак славою…
Та ти недовго гонорилася в шовках і хутрах: злиденні однокурсники позлилися-позаздрили та й забули тебе, як чужу шубу в роздягалці. Так би ти там і пропилилась усі п’ять років студентського життя, якби не була мудра. Але ти була мудра і скоро збагнула, що жити — то дертися на гору, на гору, на Гору! З однієї на іншу, аж доки не додряпаєшся до найвищої, якщо, звісно, не скрутиш шиї…
Не скрутиш. Карк ламають ті, котрі хочуть взяти вершину штурмом, приступом, наскоком. А ти поповзеш вужем — шур-шур-шур по камінні, і все вище і вище…
Коли твої однокашники самозабутньо зубрили «Вступ до літературознавства», ти проштудіювала першу главу Книги життєзнавства, зібрала портфель і прошурхотіла із студентського читального залу бібліотеки — у професорський.
Той, кого ти шукала, сидів біля вікна, сяючи з-за барикади книг молодою лисиною. Примостилася неподалік, розіклала конспекти, вдала, що читаєш, прикривши очі рожевими пальчиками в золотих перстениках. Невже не клюне? Мамця вчила: гроші йдуть до грошей, багатство шукає багатства. Ти давно запримітила, як в університетських коридорах його безбарвні окуляри з-поміж студентських ситчиків вибирали твої шовки. Тоді ж і осінила твою гарненьку голівку зухвала ідея…
Минуло добрих півгодини, а та моль ксьонжкова, та книжна тля, очей на тебе не звела, книжною мудрістю упиваючись!
Так можна й цілий день просидіти, чекаючи з моря погоди. Ще чого? Тобі є чим зайнятися, тому ти встаєш, береш якусь книжку і, проминаючи стіл, за яким він, сліпаючи, гризе граніт науки, впускаєш! Трах-бах! Господи, ну й звук! Як від вибуху.
Окуляри перелякано підскакують аж до лисини. Знічено вибачаєшся, пірнаєш під стіл і довго чогось там шукаєш, аж доки не натикаєшся на його спітнілу, рожеву від натуги фізіономію. Здрібнені діоптріями невинні оченята твого завченого кавалера у присмерку дубового підстілля сяють, як зорі віфлеємські, сповіщаючи про народження великого і чистого кохання. Звісно, в далекому майбутньому. На жаль, до таких пустельників кохання доходить туго і довго…
— Ах, пробачте… — теж червонієш, передчуваючи, що підкорити цього гриба-боровика буде тобі важче, аніж Гімалаї.
Так і сталося. Лише десь через місяць твоєї облоги Станіслав здався і, ніяковіючи від незвичної ролі кавалера, запросив у кіно, яке завершилося прогулянкою по дніпровських схилах, невмілими слинявими поцілунками і клятвами у вірності, що для Стаса, напевно, означало «разом ходити в бібліотеку і не губити підручників»… А ще через місяць випадком приїхала мама і «випадково» застала вас обох не в читалці, а в кімнаті безлюдного гуртожитку. І хоч Станіслав навіть окулярів не встиг зняти, цнотлива мамуся знепритомніла, побачивши «мужчину в кімнаті дочки», далі зчинила рейвах, а в кінці при свідках — студентах-прогульниках і тьоті-комендантові — зажадала «узаконить отношенія», а то піде правди шукати у ректорат. Стасик побілів, пообіцяв мамі «узаконити стосунки», і пішов, заточуючись, як п’яний, повідомляти цю радісну звістку своїй мамі.
Безперечно, можна було би вдатися до методів шляхетніших, але ти не мала коли чекати, тим більше, що Станіслав почав блеяти про якусь нібито наречену, шкільне перше кохання… На щастя, твої тато з мамою переплюнули предків того кохання у статках та житейських змагах. А татко, як виявилось, і справді командував тим раєм, в який не проти було потрапити навіть сімейство столичного професора.
Одно слово, весь цей фарс закінчився грандіозним весіллям на заздрість усього філфаку і вашого міщанського болітця. Шлюбної ночі захмелілий Станіслав, певно, з переляку перед подружніми обов’язками, які впали на нього з чистого дива і ясного неба, слинив щось про своє дитяче закохання, але ти скоро втерла ті сентиментальні шмарки, взявши ініціативу у свої руки. Вже не мала чого церемонитись…
Тепер ти, нарешті, стояла на вершині. Ще б пак! Дружина викладача університету, невістка професора. Шикарна квартира в центрі Києва, дача, машина, престижні знайомі… Нарешті, є куди вийти і з ким… Перед тобою відкрилися двері у світ, про який ти
