Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Та зблизька блискучий вищий світ виявився нудним і буденним. Старий зі старою майже ніде не бували і до себе нікого не кликали. Сиділи, як миші, в своїй норі і переводили папір або шастали світом по конференціях та симпозіумах. Не відставав від них і Станіслав.
Розкішні бали, прийоми та візити зосталися плодом твоєї периферійної уяви. Натомість захлеснула лавина кафедральних скандалів, інтриг, сварок за години, закордонні відрядження, дисертації… І над усім цим шарварком літало і шелестіло шестикрилим драконом магічне слово: захист… захист… захист… Здавалося, весь світ озвірів проти нещасних науковців, і ті благенькими паперовими щитами дисертацій намагаються захиститися… від мізерної зарплати простого викладача, безквартирності і безправності.
І хоча ти важко розчарувалася, та тішило і розраювало те, що для знайомих зоставалася на недосяжній висоті. Тож, задерши голову, дефілювала павою пишною між сіренькими філологічними куріпками. Ох, знали б ті заздрісниці, що сама, повернувшись із занять у розкішні апартаменти, стаєш попелюшкою, останньою посмітюшкою! І драїш, і видзьобуєш, витрушуєш академічні порохи під пильними вирлами пані Ясінської, цього солітера в панбархаті.
Накрутишся, що світ не милий, бредеш, згорбившись, у магазин, а та акула услід зі святим обуренням:
— Ах, як ти спину тримаєш?!
Таким було твоє «невіщення»… На третьому курсі — новий удар: завагітніла. Ясінські водно: народжуй! А тобі тільки двадцять, тільки жити починаєш, входити, як то кажуть, у смак. А тут — недоспані ночі, пелюшки, залита молоком пазуха…
Так воно й вийшло. Віталик народився хворобливим, неспокійним. День і ніч плакав, дратуючи старих і вимотуючи тебе. Настали дні, коли нічого в світі не хотілося, лише спати, спати, спати… Довелося брати академвідпустку і через рік продовжувати навчання з молодшим курсом.
Задзвонив телефон. Нехай… Тебе немає вдома. Ти зараз далеко у просторі і часі: якраз переступаєш поріг університетської аудиторії. От роздивишся і сядеш за третю парту біля вікна поряд з гандрабатою, як драбина, студенткою. І тобі хочеться гукнути собі із свого сьогодні у своє минуле: «Не сідай! Обмини її десятою дорогою! То — мука твоя!».
Але ти — сьогоднішня — мовчиш, а минула — спокійно сідаєш за третю парту біля Лори, і вона безцеремонно каже:
— Взагалі, тут зайнято, але сідайте, про мене!
Тон ображає, але, на зло, ти сіла, не підозрюючи, що вклякаєш на колінах у підніжжі неприступної скелі, на яку видерешся по гандрабатій, мов драбина, Лориній спині. Та то буде не скоро. Ще доведеться пережити довгі роки приниження, зненавиди, пекельних страждань…
У твоєму житті дійсно починалася темна смуга. На курсі, мов навмисне, зібралися одні таланти. З усієї України. Всі ці неотесані сільські дівки і парубки як показилися, щось там писали, бігали по літературних вечорах, шастали по Спілці письменників, ловлячи за поли класиків, протирали стільці в кабінеті молодого автора. А над усім тим поетично-драматично-критичним гармидером царствено сіяла нещодавно відкрита зоря Лори — Лариси Орленко. Нею захоплювались. Її боготворили, перешіптували схвальні відгуки про її творчість маститих класиків. З нею, селючкою репаною, водила дружбу єдина на факультеті «біла кістка» — генеральська дочка Зоя Хавроненко, яка невідомо яким дивом опинилася на українському відділенні філфаку. Небавом і тобі почало ввижатися, що весь світ читає-перечитує тонюпуньку збірочку Лориних віршів і пару оповідань, видрукуваних у журналах.
Звичайно, Лорі заздрили, але — «високою, одухотвореною» заздрістю її талантові, її знайомству з Борисом Олійником, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, за передмову Максима Рильського до її «метелика» поетичного.
Взагалі, на курсі панували незвичні для тебе критерії поцінування. На тебе ж ці схибнуті дивились, як на примітивну міщанку, задоволену своїми блохастими шубами. Або ж зовсім не помічали, мов якесь там бездушне норкове манто у вітрині магазину.
Поведінка однокашників доводила до сказу. В тобі біснувався невизнаний лідер. Ти звикла, що завжди і скрізь була першою. І раптом — остання! Ніхто і ніщо! І хто б міг подумати: тебе, красиву, багату, затьмарила якась звихнена селючка! По-е-ттт-те-с-са!
А тут іще пелюшки, дитячі плачі, хвороби, вічний стогін свекрухи, її всевидющі вирли… Хоч переводься на заочний та вертайся до мами з татом, і хай ідуть вони всі під три чорти!
Та — дзуськи! Ти ще ніколи добровільно не здавала позицій і не кивала п’ятами з поля брані за королівську корону!
І от, перучи закакані пелюшки, по дорозі на молочну кухню, в черзі почала розробляти план захоплення позиції на курсі. Відновлення законного пріоритету і авторитету.
Ближче придивившись до літературної ранкової зорі, завважила святу простоту її неспокушеної натури. Теж мені «інженер людських душ»! Знавець життя! Ні чорта вона не розбиралася ні в одному, ні в іншому! Перла напролом з квадратною від геніальності головою, гадаючи, що так воно буде вічно. Аякже!
Але ти, спостерігаючи за Лорою, вже тоді знала, відчувала, що добром вона не закінчить. Надто рано допалася до слави. Шугала-літала попід оболонки, а крильця ж бо воском зліплені. Фальшиві! Скоро, ой, скоро: ляп! — і лиш мокре місце…
Ти нутром чула: на ВЕРШИНІ такі ранні щасливчики довго не затримуються. Надто необачні. Вершини надійно сідлають ті, що повзуть, повзуть, шур-шур-шур… Такі знають ціну і вершинам, і собі — на вершинах…
Таємна холодна війна, яку ти без оголошення розпочала проти Лори, починала тобі подобатися. Запекле суперництво наповнило твоє існування вищим, благороднішим змістом. Наразі відчула: народжена для чогось вагомішого, прекраснішого, аніж сите животіння обивательки з університетським дипломом на купі мотлоху.
Станіслав і не здогадувався про честолюбні терзання твоєї душі. Іноді здавалося, що, крім дисертації, його мало що обходить. А може, він просто мстив тобі байдужістю за фарс із одруженням. Бувало, місяцями не торкався, а коли починала дорікати, натякав щось на Фрейда і сублімацію, аж доки не шмагонула в нього Віталиковим нічним горшком. Подіяло. Помітила: його, як усіх підколодних тишків, збуджують сварка, істерика, скандал. Соромливий, зашорений, закомплексований інтелігент ставав грубим, навіть жорстоким у ліжку. А тобі жадалося чуттєво красивої ніжності, аж до млості…
