Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Хоча… Що ти маєш прощати, коли то було прекрасне (на рівних!) змагання двох сильних і талановитих жінок — за лідерство. Я б сказала: лицарський турнір двох благородних левиць! І вже те, що не хтось інший, а я — я! — змагалася з тобою, робило тобі честь! Аякже! Вивищувало тебе у власних і, звісно, в людських очах. І десь у глибині душі ти, безсумовно, була навіть вдячна мені за цю шляхетну дружбу-боротьбу.
Не можу осквернити те дивне, рідкісне почуття, що в’язало нас ланцами. Не бажаю величатися навіть на чужій табуретці, тому кажу тихо, але так, щоб усі чули:
— Заспокойтесь, товариші. Не метушіться. Це ж не мої іменини, а печальна тризна по моїй незабутній подрузі, по вашій геніальній землячці, по великій людині і великій письменниці. По великій дочці нашого народу!
Хай тебе, люба, не коробить надмірне вживання епітета «великий». Про покійників або говорять добре, або ж мовчать. Але я — буду говорити. Я скажу найкращі слова, які коли-небудь говорила жінка про жінку. Я возвеличу тебе перед твоїми земляками. Оспіваю тебе. Примушу їх збагнути твою велич і поклонитись тобі в пояс за твою жертовну любов до них. Тому беру чарку і кажу:
— Люди добрі, вона безмірно любила вас — свій народ. Вона віддала вам свій талант, свою долю, своє життя. Вона писала про вас. Вона боролась за вас. І я хочу, щоб її славним іменем ви назвали школу, де вона вчилася, вулицю, де вона жила. Пам'ятайте її, дорогі мої люди! Тож земля їй пухом і вічна ваша пам'ять!
І випиваю до дна. І всі випивають, приказуючи: «Царство небесне… земля пером…».
Лоро, Лоро… Що я могла ще сказати мудрішого? Може, про те, що твої маячні народолюбні ідеї скалічили тобі життя і припровадили із столиці назад, сюди, в це глухе, забите село, на занедбаний убогий цвинтар? А вони, твої землячки, твій хвалений народ, добряче вип'ють на поминках, заїдять голубцями і забудуть про тебе коло своїх свиней та корів за щоденними селянськими клопотами. Он твій рідний братан як радісно прицмокався до пляшки — кліщами не одірвеш… Ось тобі і весь наш національний менталітет, Лоро!
До речі, ти теж недалеко від них відбігла, люба. Особливо від брата. Дарма я захоплювалась твоїми чеснотами. Ох, і в тобі було намішано всього — і Божого, і сатанинського, і світла, і темені… Однак… якби ж ти була щиріша зі мною, одвертіша, то… принаймні не лежала б сьогодні під білими гвоздиками. Але ж ти була горда! Потайна і горда. І проблеми свої воліла вирішувати сама. От і вирішила. Сама. Як уміла. Наскільки розуму стачило. Без мене. Що ж, вибачай. І — прощай. Мені пора.
Показую очима на двері водієві і намагаюся непомітно змитись, але вірнопіддані смерди кидаються під ноги. Добре, що, крім мене, ніхто на той начальницький порив гостинності не звернув уваги. Народ захмелів, навперебій загалакав про своє чорноземне життя-буття. Хтось уже й пісню затягнув… Весілє! Вони тобі, Лоро, водно і весілля справлять. Те що треба землячки!
Переступаю смердів, але вони біжать слідом. Біжить і твій брат і щось п'яно белькоче. Хочеться відчепитись, але не маю права, мушу вислухати, адже ж він — твій єдиний родич, твоя крівця.
Ах, він просить, аби я завітала до вашого дому. Мене воліє бачити твоя бабця… вона так тебе любила. Бабця не була на цвинтарі, бо зовсім немічна. Вона з вікна дивилась на автобус… з Лесею. Лесею? Ах, пробач, Лоро, я й забула, що твоя мама, сільська вчителька, назвала тебе на честь Лесі Українки… Отакий патріотизм сіросвитний… Та Бог з ним! Але — бабця… Господи, мені лиш бабці не вистачало! Та що вдієш: то, певно, остання твоя воля, Лоро, говорить його вустами. І я вволю твою волю останню, дорога моя подруго. Хай бідна селянка хоч на «Чайку» мою гляне та потішиться, з якими (!) людьми водила дружбу її люба-кохана внучечка! Хай і брат проїдеться. З вітерцем! З гонором! Раз у житті. Прості люди, як діти…
Все зроблю ради тебе, Лоро. Задля твоєї пам'яті і слави серед цих людей. Бо що їм твої книжки?! Твої геніальні книги?! Вони їх не читають і не прочитають. Не надійся. І не поцінують твого таланту, і не осмислять самопожертви ради них. Свята простота!.. Вони ще не доросли самі до себе. Та й чи їм цього треба? Намарне ти так переймалася та з'їдалась! А от лискуча чорна «Чайка» — о-о-о, це вже для них щось! І хоч вона теж — з чужого, вищого світу, але збагненна своєю матеріальною вищістю.
Ну що ж — поїхали до бабці! «Чайка», звернувши із брудної бруківки, знову суне вузькими вуличками, по фари в багнюці, як «амфібія», до твого дому. Слідом, «соблюдая субординацію», — «газик» з обласним та районним начальством, автобус з дрібнішою челяддю. Треба сказати, щоб калабані хоч піском засипали… Н-да, не Париж, не Париж твоє село, подружко. І хата — не палати. Зате, як в Шевченка! І ворота відчинені, ніби ти справді, гостей чекаєш… Коли сьогодні опівдні автобус із твоїм тілом, як то годиться за християнським звичаєм, добрьохкався до цього подвір'я, я вже не мала сили вийти з машини. Надто була довга дорога, та ще й біганина з твоїм похороном виснажила… Я втомилася і берегла сили для прощання з тобою. Ти ж знаєш: мати пристойний вигляд за будь-яких обставин — моє правило. А то не так просто… Здається, приїхали. Виходжу з машини, роблю скорботне лице.
По цьому моріжку ти колись бігала босоніж… Пробач, але не можу уявити тебе дитиною. Такі, як ти, народжуються дорослими, борцями, з горбом вічних каменярсько-пролетарських проблем. І — ніколи не старіють: проблеми не дають дожити до старості.
Шкода, Лоро, що розумом ти не пішла в свою бабцю. Он вона дивиться з вікна на світ Божий, який ти
