Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

покинула здуру в розквіті сил і літ, і всім своїм благеньким виглядом потверджує, що найвища житейська мудрість — умерти від старості.

Твій брат спішить-спотикається попереду, відчиняє сінешні двері, гримить якимись бляшанками, намацує клямку. Перекошені двері натужно риплять і пускають нас до світлиці. Господи, яка принизлива бідність! Посеред хати — голий стіл, по обидва його боки — саморобні дерев'яні тапчани. На тому, що біля вікна, сидить старенька, суха і темна, як лаврські мощі. Все, видно, пропив твій братуха! Все, що міг. Лиш баба лишилась. Бідна, бідна!

Правдива жалість стискає моє серце. Давно нічого жалюгіднішого не бачила, власне, уявити не могла, що десь отак ще можуть жити люди. І то хто? Твоя родина, Лоро! Он звідки в тебе патологічний біль за простий народ і неприродне, як мені здавалося, прагнення соціальної справедливості! Певно, таки треба видертись із цього болота, щоб так ним перейматися…

Хочеться плакати, чимось запомогти, щось зробити для твоєї нещасної бабці, для брата-алкоголіка. Може, дати гроші? Примусити голову колгоспу бодай відремонтувати цю халабуду?!

Старенька не ворушиться. Напівлежить на купі брудного ганчір’я. Живий труп, ще не вистачає до всього, аби вона переставилась на моїх очах… Через силу підходжу ближче і… ніби натикаюсь на гострий, всевидящий погляд голубих очей, неприродно, несподівано юних на мертвотному старечому обличчі. О, знову ті очі! Ця небесна нетутешня чистота! Ніби невинна пречиста душа волає із в'язниці тлінного, життям спотвореного тіла. Сердешна старенька, вона, либонь, оніміла з горя…

Старенька ніби прочитала мої думки і похитала заперечливо дрібною, як суха маківка, головою, запнутою теплою чорною хусткою. Запалий беззубий рот зазівав, як у спійманої рибини, і з нього вирвалося схоже на стогін:

— Диявол! Це ти її вбила, мою внученьку! Ти її зі світу звела. Ти… Ди…я…вол!

Я ніколи не чула такого жахливого голосу! Як з того світу! Слів таких не чула… слів, як розпечене каміння пекла, від яких … кров замерзає у жилах від смертного жаху!

— Бабуню, що ви?.. Це ж Лесина подруга… Вона… стільки зробила… з похороном помогла… помогла з похороном… дуже помогла… — трясся, як у пропасниці, протверезілий брат.

Але стара не вгавала, хитала головою і стогнала, наче вбивала цвяхи у саме серце:

— Правду кажеш — помогла, ой помогла з похороном! І зі світу звести… і поховати… помогла… Дия-я-вол! А де той, вурдулак, що їй, моїй внучечці, душу виїв, кров випив? Де він? — спитала, обводячи поглядом місцевих посадників, що збилися, як вівці перелякані, у порозі. — Будьте ви прокляті… можні-вельможні…

Панічний, майже тваринний страх відірвав мене від затоптаної долівки і викинув геть з цієї брудної буди. Мабуть, мала гидкий вигляд, та й жахливою була вся ця сцена, бо сполотнілі смерди скам'яніли при одвірках, як соляні стовпи. Вже добігала до машини, як вони вивалилися з хати. Їхній переляк отямив мене: а не діждетесь моєї ганьби! І ти, Лоро, даремно, голубонько, затіяла цей… фінал власної комедії! Ой, даремно! І — бездарно! Невже ти, така мудра, забула на тім світі, що я тільки на мить можу втратити контроль над собою і над ситуацією?! Тоді мушу нагадати… Отож, хоч мене трясло, як твого братана-алкоголіка, і підкошувались ноги, але знайшла сили спинитися і зіграти добру та милосердну:

— Нещасна старенька! Зовсім втратила розум від горя. Та… Бог бачить… скільки я зробила… скільки я… я…

Від згадки про Бога пахолки-безбожники зовсім розгубилися. Тим часом я, звівши до неба очі, заломила білі руки і впала враненою птицею-чайкою на сріблясте плюшеве сидіння «чайки», не забувши при цім хряснути дверцятами.

— Газуй! Швидше! Швидше! — просичала водієві, намагаючись щезнути, втекти від цього ганебища і його свідків.

І тільки за селом дала волю шаленій люті. Мусила розрядитись, аби не луснути від ганьби і злості. Лаялась останніми словами, мов перекупка, як п'яна повія. Що вже Льоша, який звик за десять років вірної служби до моєї невгамовної вдачі, і той перелякався.

МАЛЕНЬКІ СЕКРЕТИ ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ

Ось мій щит і моя зброя. Ними я володію досконало. Тонко. Геніально. Одні з них відкрила, як відкривають якийсь там фізичний закон, другі — сама вигадала, придумала, як фасон сукні, треті, наймудріші, бо перевірені часом — позичила в інших.

Мої секрети — мої заповіді. Я їх сповідую. Живу по них. І майже завжди — виграю. Хоча мені більше імпонує визначення: перемагаю. Бо хіба життя — гра? Може, для когось і гра. Але для мене — це кривава, виснажлива війна з цілим світом за себе. Тільки за себе саму! Проти — всіх! Бо немає в успішної жінки ні друзів, ні рідних, на коханих! Одні вороги! Чуєте, вороги? Що ви мені заздрите усі?! Ви б не заздрили, як би мали бодай зелене поняття, скільки крові, живої, гарячої крові коштує успіх, імідж, хоча б імідж (!) вдатної везучої людини, тим більше — жінки?! Яким рабським терпінням, зміїною хитрістю, ба (!) приниженням оплачена приналежність до «вищого світу»? Які сили я трачу, які нерви спалюю тоді, коли ви вилежуєтесь по своїх норах, пиячите і перемиваєте мені кісточки? Але вам не дано навіть уявити це курячими мізками! І не треба! Бо якби уявили, чи шанували б мене так?! О-о, ненависть — це… чи не найбільша пошана…

От вам і перший мій маленький секрет, перша моя свята заповідь: повна секретність дій і вчинків. Жодних референдумів. Навіть сімейних. Я сама собі радник і порадник. Сама! А я собі, на щастя, не ворог.

Відповідно, друга заповідь — не зраджуй собі за жодних обставин і ситуацій, навіть під тортурами.

Аби не дратувати забембаних принципами колективізму доброчесних співгромадян проявами егоцентризму, говоритиму про власну персону в другій особі. Відсторонено. Так навіть цікавіше. Дивишся на себе нібито збоку. Спостерігаєш. Оцінюєш. І ще раз переконуєшся у власній унікальності, неповторності і, звичайно, чарівності. І жодного щодо цього сумніву.

Жодного сумніву — третя моя заповідь. Бо в тому, хто сумнівається, сумніваються інші. А хто під сумнівом — той ніколи не стане переможцем. Ніде, ніколи, ні в чому! Юрба шанує впевнених