Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

Одного пізнього пополудня, коли я в задумі вирушив по воду до криниці, і ось, коли я так ішов, то спочатку відчув, а потім побачив, що на узліссі, спершись рукою на дерево, стоїть Зденек, той знаменитий колишній кельнер, той мій товариш з готелю «Тіхота», який тепер пильно дивиться на мене… І я, котрий обслуговував ефіопського імператора, відразу зрозумів, він приїхав лише заради того, щоб подивитися на мене, що він не те, щоб не хотів, але не потребує розмови зі мною, він хоче тільки побачити мене, як я влився в те самотнє життя, бо Зденек тепер великий пан у політичному житті, він оточений силою-силенною людей, але я знав, що він, напевно, такий же самотній, як і я… Я помпував воду, тварини дивилися на мою роботу, і я відчував, що за всіма моїми рухами спостерігає Зденек, тоді я почав удавати, що мені дуже залежать на тому помпуванні, і буцім Зденка не бачу, хоч добре знав, що Зденек розуміє, що я про нього у цьому лісі знаю. Відтак я зумисне повільно нагнувся, тримаючи за вуха обидва цебрики, я давав Зденкові час хоча б ледь ворухнутися, адже тут кожен рух чутний на кількасот метрів, кожен звук, таким робом я запитував його, чи хоче він що-небудь сказати мені, але він не потребував мені нічого казати, йому вистачало так само, як і мені, що ми є на світі, бо він занудьгував за мною, так само, як і я багато разів згадував про нього. І ось я підняв обидва цебрики і спустився до будинку, за мною крокував коник, за ним коза і кицька, я обережно ступав, вода з цеберків вихлюпувалася мені на ґумаки, і я знав, що, коли поставлю цебрики на призьбі і обернуся, Зденка вже там не буде, що він, задоволений, повернеться до урядової машини, яка чекає на нього за лісом, що повернеться до своєї роботи, яка, вочевидь, важча, ніж ця моя втеча в самоту. Я пригадав пана професора літератури, як він казав Марцелі, що справжня людина і громадянин світу це той, хто вміє стати анонімним, хто може звільнитися від свого фальшивого «я». І коли я поставив цебрик і озирнувся, Зденек уже пішов з лісу. І я змирився з тим, що так і має бути, бо лише так ми й могли поговорити, кожен з нас був деінде, і лише в такий спосіб ми могли разом погомоніти, і так ото ми без слів виговорили, що маємо на серці і як ми дивимося на світ. Того дня почав падати сніг, пластівцями, завбільшки з поштові марки, тихий сніг, який до вечора змінився на завірюху. Джерело прозорої і в будь-який час однаково холодної води далі струмувало у підвалі по вибитому в камені жолобу, хлів містився біля сходів поряд з кухнею. І кінський гній, який, за порадою селян, я залишив у стайні, своїм теплом зігрівав кухню не гірше за центральне опалювання. Три дні я дивився на падаючий сніг, який шурхотів, як манюсінькі метелики, як мушки, як спадаючі з неба пелюстки. Мою дорогу засипáло снігом дедалі більше й більше і на третій день замело так, що вона злилася з окіллям, і ніхто б уже не вгадав, куди ця дорога веде. І тоді я витяг старі сани, знайшов дзвіночки, якими час від часу побрязкував, і посміхався, бо ці дзвіночки давали мені змогу уявити, як я запряжу коника і поїду понад своєю дорогою, як вознесуся над нею, як нас розділятиме ця снігова подушка, ця перина, цей товстий білий килим, це напомповане біле покривало, що покриває увесь край… я лагодив сани і навіть не помітив, як сніг підступив до самого вікна, і потім його навалило вже до половини вікон. У ту хвилину, коли я поглянув і злякався, як піднялася ця снігова повінь, я побачив свою хатинку, яка разом з тваринами зависла на ланцюжках під небом, хатинку, відірвану від світу, і тому повну аж по самі краї, як і ті дзеркала з померлими й забутими, а проте з відображеннями, що приліплені там чутливою плівкою, їх закликати й викликати з минулого не важче, ніж відображення, якими я сам вистелив ці дзеркала або, краще сказати, якими була вистелена і прокладена моя дорога, тепер уже засипана снігом проминулого часу, і лише спогади можуть коли завгодно намацати старі образи, так досвідчена рука намацує під шкірою артерію і визначає, куди текло, тече і в близькому майбутньому тектиме життя… і в ту мить я злякався, що якби помер, то все неймовірне, яке стало дійсністю, одійшло б, адже, як казав пан професор естетики і французької літератури, найкраща людина та, котра вміє найкраще висловити… і я відчув бажання описати все як було, аби й інші люди могли не так прочитати, як тим, що я оповім, намалювати перед собою усі ті картини, які нанизувалися, мов коралі, як вервиці на довгу нитку мого життя, неймовірність якого наздогнала мене в ту мить, коли я дивився і жахався падаючого снігу, якого насипало хатинці до пояса… І ось щовечора, коли я сидів перед дзеркалом, а позад мене на колишньому шинквасі сиділа кицька і голівкою буцалася до мого відображення в дзеркалі, мовби то був я, і я дивився на свої руки, і за вікнами завивала, наче повінь, снігова завірюха, і що довше я дивився на свої руки, я навіть підняв їх, ніби сам собі здавався в полон, я дивився у дзеркало на руки і ворухливі пальці і бачив перед собою зиму, той сніг, я бачив, що буду відгортати сніг, відкидати його й шукати дорогу, і щодня уперто шукатиму дорогу до села, може, й вони шукатимуть дорогу до мене… і я сказав собі, що вдень шукатиму дорогу до села, а ввечері буду писати, шукатиму дорогу в минуле і потім по ній іти, і відгортати сніг, який засипав мій шлях назад… і спробувати так, щоб словом і писанням випитувати самого себе.

На Святу вечерю знову падав сніг і засипав дорогу, яку я майже цілий місяць насилу відшукував і відновлював. Утворилася ціла стіна зі снігу, цілий рів по самі груди, я навіть пройшов