Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Коли ми повернулися додому, нас зустріла зла тітка Оля з ножицями. «Це що таке?» – «Ножиці». – «Це ти принесла?» – «Я». – «Де взяла?» – «При дорозі». І тут Марат припинив переклад, бо тітка Оля крутилася та верещала, як оскаженілий вітряк. Єдине, що я зрозуміла, що мені швидко треба повернути ці ножиці туди, де я їх взяла. Було темно, Марат сказав, що піде зі мною, але я відмовилася, бо нікуди йти я не збиралася. Я поклала ножиці до сараю, він ще був відкритий. І прогулялася стежиною до хати Петра та Марусі. Вона вже не кричала, але крик відчувався у повітрі, воно було сипле, знесилене, вбираєш його в себе, і десь там, всередині, раптом відгукується Марусин страшний крик. Я постояла трохи і повернулася додому.
Марат сидів за ноутбуком, правив документи. Певне, займався своїм проектом. «Доробляєш?» – «Та, розумієш, тут купа карток та форматів, анкет, котрі треба заповнити. Аркадій заповнив ті, що стосуються загальних питань, а я зараз заповнюю ті з них, що стосуються професійних. Боюся, що не встигну все зробити. Ні, зробити встигну, але не довіряю пошті, навіть найкращій, одного разу одна міжнародна компанія доправила рентген доньки Аркадія не до Німеччини, а до США, і потім так і не знайшовся, ще раз дитину опромінювали». – «Слухай, а коли тобі треба це здати?» – «На наступному тижні, до середи». – «Як закінчиш – віддавай мені, я все передам на місці, це ж Берлін, і відзвітуюся тобі». – «Це буде зручно?» – «Залежить від того, як далеко цей університет знаходиться від мого будинку. Я жартую. Все зроблю, не хвилюйся». Марат засяяв. «Клас!»
Я здригнулася від гудіння своєї мобілки, відзвичаїлася, що мені тут телефонують. Це був пан Гриць. Він запитав, як мої справи, чи мене годують і як я почуваюся, я сказала, що все пречудово. Тоді він повідомив, що Адам знайшов собі наречену, гарну, як весна. Я сказала, що навіть не уявляю собі таку красу. Пан Гриць сказав, що воно мені й не треба, і запевнив у тому, що я завжди можу на нього розраховувати, і запитав ще, коли я планую вилітати до Німеччини. Я сказала, що післязавтра, і на цьому чемно розпрощалися.
Ця пригода сталася вранці. Я вийшла з хати, потягнулася і впала на руку. Скрикнула. Не так як Маруся, але достатньо, щоб вибіг Марат у незастебнутих джинсах. Він спробував мене підняти, але я закричала сильніше. «Ти зламала руку!» – «Ні, не зламала». – «Тобто вона завжди в тебе така товста та синя?» – на подвір’я вийшла тітка Оля. Злостиво на мене подивилася, на мою руку і знову почала щось волати. «Що вона так кричить? Я не винна в тому, що забилася і зламала руку». – «Вона питає, чи поклала ти ножиці на місце?» – «Далися їй ці ножиці. Ні, не поклала, вони в сараї». Тітка Оля дзиґою метнулася до сараю, потім вибігла, забігла до хати, вибігла з хати з рушником, забігла до сараю, вибігла з сараю, перехопивши рушником ножиці, і вибігла на вулицю.
«Що відбувається?» – «Зараз не можна давати тобі знеболювальне, бо ми поїдемо до лікарні щось із цим робити». Марат усе-таки зрозумів, як краще мене вхопити, підняв, обтрусив та завів до будинку. «Це твоє?» – показав на складені на стільці речі. «Так. Ще у ванній». – «Добре».
«То що з цими ножицями та тіткою Олею?» – «Є така народна прикмета, не можна підбирати ножиці та заносити їх у дім, бо буде лихо. А якщо вже заніс, то швидше неси назад, тоді лихо буде манесеньким». – «Яка маячня». – «Правда? І що, нам твоя рука примарилася? Давай я тебе за неї вщипну?»
Тітка Оля повернулася така сама гнівна, як звідти вибігала. «От чого ти така вперта? Хіба важко було віднести це лайно туди, де взяла, якщо старі люди тебе про таке просять?» – «Та чого викидати нові ножиці? У вас таких немає, я дивилася в сараї». – «Бідне дитя. Сидиш тут теперечки зі зламаною рукою. Ось це тому, що притягла сюди ножиці. Це ще добре, що хату не спалила». – «Як ви можете? Я б не спалила». – «То все не ти, то ножиці. Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, ґудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах. Ти знаєш, кого я там зустріла?» – звернулася тітка Оля до Марата. «Кого?» – «Желіну Жолі».
Якщо раніше мені здавалося, ще й через біль, що посилювався, що я знаходжуся в абсурдному кіно на кшталт «Едварда руки-ножиці», то зараз я застогнала. «Кого ви бачили?» – «Желіну Жолі. Циганку нашу». – «Анжеліна Джолі – ваша циганка?» – «Прізвисько таке має. Бо худа як тріска, губи, як вареники, і семеро дітей, тільки двоє своїх, звідки інші – Боженька знає, і то – не певен. Вона ножицями тобі це лихо поробила».
Я нічого не запитувала, з мене було досить. Марат поцілував тітку Олю, вона заохала біля нього знову, я бачила наче прокручений у зворотному порядку сюжет їхньої зустрічі. Потім вона спакувала мені вишиванку, рушник та рукавицю-підхват, перехрестила нас, кожного окремо, потім разом, потім машину, і ми поїхали. «Послухай, фізику, ти віриш у ножиці?» – запитала я. Марат озирнувся на мене та гмикнув. «Гірше те, що вони зневірилися в нас, як бачиш, інакше б таке не вчинили. Тихо будь, треба швидше доїхати. Бракувало, щоб я тебе скалічив або додав ще».
«Слухай, я тут подумала, що в мене дуже дивна страховка. Мені її оформлювали, певне, вона повинна покривати подібні витрати, але точно не знаю. Мені здається, що ніхто не буде мною займатися». – «Марто, в нас унікальна країна, ваші не задоволені, коли немає страховки, в нас незадоволені, коли страховка є, бо вона ні від чого не страхує, натомість, усім додає проблем. У тебе є гроші на картці?» – «Так». – «Зараз знімемо трохи. Вибач, я б сам заплатив, але не очікував, що хтось з моїх близьких зламає собі руку. Добре, що одну». Я зітхнула.
Хірург житомирської лікарні, де мені зробили рентген, вийшов до мене з велетенським іграшковим шимпанзе у руках. Я заклякла від несподіванки. «Мені гіпс накладатиме дитячий лікар?» – зашипіла я на Марата. «Марто, вгамуйся. Це дуже гарний лікар, просто іноземців він
