В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон

– Це так. Я тут уже багато років, Ферміне. А що?

– Бачте, хоч ми й тільки-тільки, так би мовити, познайомилися, але, можливо, що мене б це зацікавило…

Голоси Ферміна та Ісаака загубилися у відлуннях лабіринту Цвинтаря забутих книжок. Лишившись сам-один, я сів у фотель сторожа і зламав сургучеву печать. У конверті був складений учетверо пожовклий аркуш паперу. Я розгорнув його і став читати.

«Барселона, 31 грудня 1941 року.

Дорогий Даніелю,

Я пишу ці слова, надіючись, ба навіть маючи певність, що одного дня ти відкриєш для себе це місце, Цвинтар забутих книжок, місце, яке змінило моє життя і яке, поза всяким сумнівом, змінить твоє. Ця сама надія змушує мене думати, що, можливо, на той час, коли мене вже не буде тут, тобі хтось розповість про мене і про ту дружбу, яка поєднувала нас із твоєю матір’ю. Знаю, що коли ти прочитаєш цього листа, у тебе виникне багато запитань і сумнівів. Деякі відповіді ти знайдеш на сторінках цього рукопису, де я спробував викласти свою історію так, як я її пам’ятаю. Бо ж я усвідомлюю, що розум мій лічені години лишається ясним і часто я здатен викликати у своїй пам’яті лише ті події, яких ніколи не траплялося.

Знаю я й те, що, коли ти отримаєш цього листа, час уже почне стирати сліди минулого. Мені відомо, що душу твою полонять підозри, і якщо правда про останні дні твоєї матері дійде до тебе, ти розділиш зі мною лють і жагу помсти. Кажуть, що мудрі й справедливі люди повинні пробачати, але я знаю, що ніколи не зможу цього зробити. Душа моя приречена на вічні муки, і спасіння для мене нема. Я знаю, що до останнього свого віддиху, до останньої миті намагатимуся помститися за смерть Ізабелли. Це моє призначення, але не твоє.

Твоя мати нізащо не побажала би для тебе такого життя, як моє. Вона хотіла би, щоб життя твоє було повноцінним, без ненависті й злості. Заради неї я прошу тебе прочитати мою історію, а щойно прочитаєш – знищити, забути все, що ти встиг почути про минуле, якого вже не існує, очистити своє серце від лютощів, прожити те життя, яке прагнула дати тобі твоя мати, і дивитися завжди тільки вперед.

І якщо одного дня, стоячи навколішки перед її могилою, ти відчуєш, як тебе опановує вогонь шаленства, пригадай, що в моїй історії, як і у твоїй, є янгол, якому відомі всі відповіді.

Твій друг,

Давид Мартін»

Я кілька разів перечитав слова, з якими письменник звертався до мене крізь час, слова, які видалися мені просякнутими каяттям і божевіллям і зміст яких я не спромігся зрозуміти повністю. Якусь мить я ще потримав лист у руках, а потім підніс його до полум’я свічки і дивився, як він перетворюється на попіл.

Я знайшов Ферміна та Ісаака перед лабіринтом. Вони бесідували, наче давні знайомі, але, побачивши, що я надходжу, змовкли й вичікувально поглянули на мене.

– Те, про що мовиться в цьому листі, стосується тільки тебе, Даніелю. Ти не зобов’язаний нам нічого розповідати.

Я не став заперечувати. Відгомін церковного дзвону донісся крізь стіни. Ісаак поглянув на нас, а потім на годинник.

– Слухайте-но, а ви сьогодні хіба не йдете на весілля?

9

Коли того сонячного лютневого дня наречений побачив на площі перед церквою Святої Анни свою наречену в білому платті, то, хоч вона й не виблискувала ні коштовностями, ні прикрасами, в очах Ферміна не було у світі жінки, вродливішої за Бернарду. Дон Ґуставо Барсело, якби не зміг викупити всі квіти в Барселоні, щоб прикрасити вхід до храму, либонь, не купив би жодної квітки. Зараз він ридав ридма. Священик, приятель нареченого, вразив усіх проникливою промовою, що змусила пустити сльозу навіть Беа, розчулити яку було непросто.

Я відзначився, ледь-ледь не впустивши обручки, але про все було забуто, коли священик наприкінці церемонії запропонував Фермінові поцілувати наречену. Саме тоді я на хвильку повернув голову, і мені здалося, ніби на лавці в останньому ряді сидів незнайомець, що дивився на мене, всміхаючись. Бозна-чому, але якусь мить я був переконаний, що це ніхто інший, як В’язень Неба. Одначе коли я знову поглянув у той бік, незнайомця в церкві вже не було. Коло мене Фермін міцно обійняв Бернарду і без жодних вагань поцілував молоду в уста, викликавши бурхливі оплески всіх присутніх на чолі зі священиком.

Дивлячись тоді, як мій товариш цілує кохану жінку, я подумав, що ця коротка мить, вкрадена в часу й Бога, варта всіх тих сповнених клопотів і страждань днів, які привели нас сюди, і всіх тих, які ще чекають на нас після повернення до звичного життя. І що все найчистіше й найдостойніше в цьому світі, усе, заради чого варто дихати, зосереджено в устах, руках і поглядах цих двох щасливих людей, які – я це знаю напевне – будуть разом до кінця своїх днів.

Епілог

1960 рік

Молодий, хоча і з кількома сивими волосинами на скронях і ледь помітним смутком в очах, чоловік ішов поміж надгробками кладовища, освітленого променями полуденного сонця, яке сяяло на небі, що позичало блакить у моря.

На руках чоловік ніс сина, який ледве чи розумів його слова, але усміхався щоразу, коли зустрічався очима з батьком. Разом вони підійшли до непоказної могили, що розміщувалася віддалік, на огородженій площадці, яка нависала над водами Середземного моря. Чоловік опустився навколішки перед могилою і, підтримуючи сина, дивився, як той водить пальчиком по літерах, вирізьблених у камені:

ІЗАБЕЛЛА СЕМПЕРЕ

1917–1939

Якийсь час чоловік мовчав, міцно заплющивши очі, щоб стримати сльози.

Вигук сина повернув його до дійсності, і, розтуливши очі, він побачив, що дитина вказує на невеличку фігурку, яка виднілася поміж пелюсток, що були осипалися із засохлих квітів і лежали довкола скляної вази, поставленої перед надгробком. Чоловік був певен, що останнього разу, коли він приходив на могилу, фігурки тут не було. Він понишпорив рукою серед квітів і дістав звідти гіпсову статуетку, таку маленьку, що уміщалася в його кулаці. Янгол. Здавалося б, уже забуті слова зринули в його пам’яті, неначе розкрилася давня рана.

«І якщо одного дня, стоячи навколішки перед її могилою, ти відчуєш, як тебе опановує вогонь шаленства, пригадай,