В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Фермін знає?
Немовби почувши нас на відстані, Фермін зупинився посеред танцювального майданчика й завмер, дивлячись на нас. Потім простягнув до Росіїто руки і зворушливо скривився, неначе прохаючи пестощів. Цей прийом завжди приносив йому успіх. Росіїто засміялася і щось тихо прошепотіла, а потім, перш ніж вийти на паркет, щоб станцювати останнє болеро з коханням усього свого життя, вона обернулася до мене й сказала:
– Подбайте про нього як слід, Даніелю. Другого такого, як Фермін, немає.
Оркестр перестав грати, а танцюристи розступилися, щоб пропустити Росіїто на майданчик. Фермін узяв її за руки. Світильники в «Ла Паломі» згасли один за одним, а відтак темряву розітнув промінь прожектора, що окреслив круг димчастого світла навколо ніг пари. Решта відступили вбік, і оркестр повільно заграв перші такти болеро, найсмутнішого болеро на світі. Фермін обхопив Росіїто за талію. Дивлячись одне одному у вічі, не вважаючи ні на кого й ні на що, коханці з тої Барселони, яка щезла назавжди, міцно обійнявшись, танцювали востаннє. Коли музика стихла, Фермін поцілував у губи мокру від сліз Росіїто. Жінка ніжно погладила його по щоці й, не прощаючись, поволі рушила до виходу.
3
На допомогу прийшли музиканти, що вшкварили ґуарачу, і Освальдо Даріо де Мортенссен, який написав стільки любовних листів, що став справжнім знавцем у галузі журби і смутку. Він закликав гостей повернутися на паркет і вдати, ніби ніхто нічого не помітив. Фермін, дещо знічений, підійшов до барної стійки і сів на табурет коло мене.
– Усе гаразд, Ферміне?
Товариш кволо кивнув.
– Мабуть, мені не завадить трохи подихати свіжим повітрям, Даніелю.
– Зачекай мене тут, я тільки візьму наші пальта.
Ми прогулювалися вулицею Тальєрс у напрямку до Ла-Рамбли, коли попереду, метрів за п’ятдесят, показалася знайома постать, що поволі пленталася дорогою.
– Слухай-но, Даніелю, хіба це не твій батько?
– Так, це він. П’яний як чіп.
– Ніколи в житті не сподівався такого побачити, – мовив Фермін.
– Що мені тоді казати?
Ми пришвидшили ходу й нагнали батька. Глипнувши на нас посоловілими очима, він розплився в усмішці й запитав:
– Котра вже година?
– Дуже пізня.
– Я так і подумав. Слухай-но, Ферміне, яка дивовижна вечірка. А які дівчата! Які в них дупи! Збожеволіти можна!
Я пустив очі під лоба. Фермін узяв батька під руку й повів його.
– Сеньйоре Семпере, ніколи не думав, що скажу це, але ви перебуваєте в стані інтоксикації етиловим спиртом, і краще вам зараз не говорити нічого, щоб потім не каятися.
Батько, нараз зніяковівши, кивнув.
– То все той дідько, Барсело. Наливав мені бозна-що, а я ж не звик до алкоголю…
– Не біда. Зараз вип’єте соди, а потім переспитеся. Завтра будете свіжий як огірочок, і вважайте, що нічого не сталося.
– Здається, мене зараз знудить.
Ми з Ферміном підтримували бідолаху з обох боків, доки він вивергав із себе випите. Я поклав руку на його лоб, укритий холодним потом, і коли стало зрозуміло, що батько викинув із себе все, аж до молочної кашки, з’їденої в дитинстві, ми посадовили його на східцях найближчого під’їзду.
– Дихайте глибоко й повільно, сеньйоре Семпере.
Батько заплющив очі й кивнув. Ми з Ферміном перезирнулися.
– Слухай-но, а хіба ти не одружуєшся незабаром?
– Завтра вдень.
– О, то я тебе вітаю!
– Дякую, сеньйоре Семпере. Що скажете, чуєтеся на силі помалу дійти додому?
Батько кивнув.
– Уперед, сміливче, іншого шляху немає!
Холодний і сухий вітер зрештою освіжив батька. За десять хвилин, коли ми вже простували вулицею Святої Анни, бідолаха трохи прийшов до тями й паленів від сорому. Мабуть, він напився вперше в житті.
– Про це, будь ласка, нікому ані слова, – попрохав він нас.
Ми були метрів за двадцять від книгарні, коли я помітив, що на сходах, перед під’їздом до нашого будинку, хтось сидить. У світлі великого ліхтаря з будинку Жорба, що на розі вулиці Пуерта-дель-Анхель, окреслилася постать юної дівчини з валізою на колінах. Побачивши нас, дівча підвелося.
– У нас гості, – пробурмотів Фермін.
Батько першим її побачив. Я помітив, як він, неначе різко протверезівши, дивно перемінився на обличчі, яке набуло виразу якогось зосередженого спокою. Батько рушив до дівчини, аж раптом став як укопаний.
– Ізабелло? – почув я його голос.
Боячись, що алкоголь досі туманить йому розум і що батько зараз упаде посеред вулиці, я поквапився до нього. Тоді-то я й побачив її.
4
Дівчині було не більше сімнадцяти років. Вона стала під світло ліхтаря, що висів на фасаді будинку, й ніяково всміхнулася, здійнявши руку на знак привітання.
– Я Софія, – промовила вона з легким акцентом.
Батько ошелешено дивився на неї, неначе побачивши привида. Я проковтнув клубок у горлі, відчуваючи, як мене всипало морозом. Дівчина немовби зійшла з фотознімка матері, який батько зберігав у шухляді свого письмового стола.
– Я Софія, – повторило дівча збентежено. – Ваша племінниця. З Неаполя…
– Софія, – пробелькотів батько. – А-а, Софія.
Волею провидіння з нами виявився Фермін, який узяв ситуацію під контроль. Пробудивши мене від заціпеніння стусаном у бік, він узявся пояснювати дівчині, що сеньйор Семпере трохи нездужає.
– Річ у тому, що ми йдемо з дегустації вин, а бідоласі, щоб захмеліти, досить склянки мінеральної води. Не зважайте, синьйорино, зазвичай сеньйор Семпере не має такого остовпілого вигляду.
Термінову телеграму, у якій тітка Лаура, мати дівчинки, повідомляла про приїзд своєї доньки, ми знайшли в квартирі на підлозі: оскільки нас не було, її просунули в щілину під дверима.
Удома Фермін прилаштував батька на канапі, а мені доручив заварити міцної кави. Сам він, доки підпилий поволі вертався до життя, розважав дівчину розмовою, розпитуючи про подорож і не шкодуючи всіляких банальностей.
З розкішним акцентом і не без кокетства Софія розповіла, що прибула о десятій вечора на Французький вокзал, взяла там таксі й доїхала до площі Каталонії. Не заставши нікого вдома, дівчина пішла до найближчого бару
