В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон

Фермін, помираючи від цікавості, звів брови. Раптом очі його загорілися.

– Невже… нарешті?

Я кивнув.

– На все свій час. А зараз слухай мене уважно. Про те, що ти побачиш сьогодні, не можна розповідати нікому, Ферміне. Нікому…

– Навіть Бернарді?

6

Перші промені нового дня розтопленою міддю стікали з карнизів бульвару Святої Моніки. Починався ранок неділі. На вулицях було тихо й порожньо. Ми збочили у вузенький провулок Арко-дель-Театро, і пасмо моторошного світла, що линуло з Ла-Рамбли, тьмянішало щокроку. Коли ми підійшли до великих дерев’яних дверей, то вже поринули в місто тіней.

Я піднявся сходинами й постукав дверним молоточком. Луна поволі стихала всередині будинку, як хвиля, що розходиться по ставку. Фермін, який шанобливо мовчав і скидався на хлопчика, який ось-ось має взяти участь у першому для нього релігійному обряді, дивився на мене жадібними очима.

– Може, ми прийшли зарано? – запитав він. – Що як господар визвіриться на нас…

– Це тобі не торговий центр. Тут немає розкладу робочих годин, – заспокоїв я товариша. – А господаря звати Ісаак. Нічого не кажи йому, доки він сам тебе не спитає.

Фермін запопадливо закивав головою.

– Я не вимовлю ані звуку.

За кілька хвилин я почув танець складного механізму трибків, блоків і важелів, які рухали дверними засувами, і відступив назад, зійшовши зі сходинок. Двері ледь-ледь прочинилися, і в щілині показалися хижі риси обличчя сторожа, Ісаака Монфорта. Його, як завжди, гострі очі спершу зупинилися на мені, а потім, після побіжного огляду, взялися ретельно свердлити, просвічувати наскрізь і оцінювати Ферміна.

– Гадаю, це той самий славнозвісний Фермін Ромеро де Торрес, – пробурмотів сторож.

– До ваших по…

Штурханом убік я змусив Ферміна замовкнути й усміхнувся суворому сторожеві.

– Доброго дня, Ісааку.

– Добрим, Семпере, буде той день, у який ти не приплентаєшся рано-вранці, коли я сиджу у вбиральні або святий день неділі святкую, – відказав Ісаак. – Та якщо вже тут, то заходьте.

Сторож відхилив браму ще трохи, дозволивши нам протиснутися всередину. Зачинивши двері за нами, Ісаак підійняв із підлоги світильника, і Фермін побачив химерне механічне плетиво замка, який, зачиняючись, знову зарухався, схожий на нутрощі найбільшого годинника у світі.

– Злодюжці тут довелося б сутужно, – вихопилося в нього.

Я застережливо поглянув на товариша й поспішно приклав палець до губ.

– Узяти чи віддати? – запитав Ісаак.

– Правду кажучи, я вже давно хотів привести Ферміна сюди, щоб він на власні очі побачив це місце, про яке я багато разів йому розповідав. Фермін – мій найкращий друг, і сьогодні опівдні він одружується, – пояснив я.

– Боже правий! – промовив Ісаак. – Бідолаха. Якщо він хоче дременути з весілля, може перебутися тут у мене.

– Фермін належить до тих чоловіків, що йдуть під вінець, усе розваживши й вирішивши.

Сторож зміряв мого товариша поглядом із голови до ніг. Фермін на таке неввічливе поводження лише вибачливо всміхнувся.

– Яка відвага!

Ісаак повів нас довгим коридором до галереї, що провадила до головної зали. Я відстав на кілька кроків від Ферміна, щоб він власними очима побачив те видовище, яке годі описати словами.

Його крихітна постать занурилася в широкий потік світла, що лилося крізь скляну баню вгорі. Імлисте сяйво спадало каскадами, проникаючи до найпотаємніших закапелків велетенського лабіринту коридорів, тунелів, сходів, арок і склепінь, котрі скидалися на гілля якогось неосяжного дерева з книжок, що пнулося до неба, набуваючи незбагненних геометричних форм. Фермін зупинився на початку містка, що провадив у глиб споруди, і з роззявленим ротом споглядав на видовище. Я непомітно наблизився до товариша й поклав руку йому на плече.

– Ласкаво просимо, Ферміне, до Цвинтаря забутих книжок.

7

Із власного досвіду я знаю, як із першого погляду зачаровує і вражає це місце. Його краса й атмосфера таємничості, яка панує тут, змушували гостей снити наяву й поринати в мовчазне споглядання. Фермін, певна річ, і тут повівся не так, як усі. Перші півгодини він, як одержимий, блукав із завороженим виглядом завулками велетенської крутиголовки, яку творив собою лабіринт книгозбірні. Фермін затримувався біля колон і аркбутанів, щоб постукати по них кісточками пальців, немовби сумніваючись у їхній міцності. Він зупинявся, щоб подивуватися несподіваним кутам і перспективі, складаючи долоні на кшталт зорової труби й намагаючись вирахувати логіку споруди. Ледве не притуливши свого чималенького носа до корінців книг, що виструнчились нескінченними шерегами, Фермін викреслював спіралі вздовж бібліотечних стендів, збираючи врожай із назв і складаючи каталог зі всього, що йому траплялося по дорозі. Я йшов за ним на відстані кількох кроків, почуваючи хвилювання й тривогу.

Я вже почав було побоюватися, що Ісаак вижене нас звідси втришия, коли зіштовхнувся зі сторожем на одному з містків, перекинутих між склепіннями, повних книжок. На мій подив, на обличчі його не було помітно жодних слідів роздратування, навпаки – Ісаак добротливо всміхався, спостерігаючи за першими кроками Ферміна на шляху пізнання Цвинтаря забутих книжок.

– А твій друг – цікава особистість, – зазначив Ісаак.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки цікава.

– Ти за нього не турбуйся, нехай собі робить, що йому до вподоби. Скоро він спуститься з небес на землю.

– А якщо Фермін загубиться?

– Мені він видався тямовитим хлопцем. Якось дасть собі раду.

Я не був таким певним у цьому, але не хотів сперечатися з Ісааком. Натомість я пішов разом зі сторожем до комірчини, яка часом правила йому за кабінет, і з удячністю погодився випити філіжанку кави, якою він мене почастував.

– Ти пояснив своєму другові правила?

– Фермін і правила – це речі, які вкрай погано співіснують. Але основне я встиг викласти, на що він мені тільки пирхнув: «Звісно, за кого ти мене маєш?»

Обернувшись, щоб долити мені кави, Ісаак помітив, що я дивлюся на знімок його доньки Нурії, що висів над письмовим столом.

– Скоро вже два роки, як її нема з нами, – промовив сторож, і смуток у його голосі, наче ножем, розітнув повітря.

Я знічено опустив очі. Навіть через сто років я пам’ятатиму про смерть Нурії Монфорт, як і про те, що, якби не зустріч зі мною, донька Ісаака досі могла бути живою. Сторож лагідно поглянув на світлину.

– Я старію, Семпере. Незабаром настане час передати свій пост комусь іншому.

Я зібрався протестувати проти такого твердження, але саме нагодився Фермін із ошелешеним виразом обличчя й захеканий, наче щойно пробіг марафон.

– Ну як? – запитав Ісаак. – Що скажеш?

– Знаменита книгозбірня! Хоча тут і немає вбиральні. Принаймні я не помітив.

– Сподіваюся, ти не попісяв десь у кутку?

– Я доклав надлюдських зусиль,