В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
– Мені дуже прикро, що тобі довелося чекати на вулиці, – сказав він. – Зазвичай я завжди вдома, але цього вечора у Ферміна була парубоцька вечірка і…
Софія, у захваті від такої новини, скочила на ноги й поцілувала Ферміна у щоку, вітаючи з такою подією. Мій товариш, попри те, що недавно покинув стрункі ряди зальотників, не стримав пориву й негайно запросив її на весілля.
Ми теревенили з півгодини, доки з дівич-вечора Бернарди не повернулася моя дружина. Підіймаючись сходами, вона почула голоси й постукала у двері. Зайшовши до їдальні й побачивши Софію, Беа аж пополотніла і глянула на мене.
– Це моя кузина з Неаполя, Софія, – відрекомендував я гостю. – Вона приїхала до Барселони вчитися й поживе якийсь час у нас…
Беа, намагаючись приховати свою стурбованість, приязно привіталася з дівчиною.
– А це моя дружина, Беатріс.
– Називайте мене просто Беа. Ніхто не каже до мене Беатріс.
Із плином часу та після випитої кави збудження, яке охопило нас через приїзд Софії, поволі спадало, і невдовзі Беа натякнула, що бідолашна дівчина, либонь, падає з ніг від утоми і їй краще вже піти до ліжка, а завтра буде новий день, щоб поговорити, навіть якщо це й день весілля. Було вирішено, що Софія розміститься в моїй колишній кімнаті, а Фермін, переконавшись, що батько не впаде знову в кому, уклав і його до ліжка. Беа пообіцяла Софії позичити їй на церемонію вінчання одне зі своїх убрань. Фермін, від якого за два метри відгонило шампанським, уже зібрався було зробити недоречне зауваження стосовно подібностей і відмінностей між фігурами й таліями двох жінок, але я змусив його замовкнути, штовхнувши ліктем у бік.
Весільна світлина моїх батьків дивилася на нас із полички.
Ми сиділи втрьох у їдальні й не зводили з неї очей, неспроможні вийти зі свого подиву.
– Як дві краплі води, – пробурмотів Фермін.
Беа скоса позирала на мене, намагаючись розгадати мої думки. Потім узяла мене за руку й, прибравши веселого вигляду, вирішила перевести розмову на іншу тему.
– То як пройшла ваша вечірка? – запитала дружина.
– Дуже скромно, – запевнив її Фермін. – А ваша?
– А наша зовсім нескромно.
Фермін похмуро глянув на мене.
– Казав я тобі, що коли йдеться про ці речі, жінки куди розпусніші за чоловіків.
Беа загадково всміхнулася.
– Кого це ти назвав розпусними, Ферміне?
– Даруйте мені цю непрощенну обмовку, доньє Беатріс. Уся провина бо на ігристому «Пенедес», що нуртує в моїх жилах і змушує верзти всілякі дурниці. Бачить Бог, що ви є зразком чеснот і доброзвичайності, а ваш покірний слуга, ніж дозволити собі бодай найменший натяк на розпусту з вашого боку, радше проведе решту своїх днів у відлюдній келії картезіанського монастиря[69], наклавши на себе обітницю мовчання.
– Де ж пак, – увернув я.
– Краще не заглиблюватися далі в цю тему, – перервала Беа, дивлячись на нас так, наче ми були малолітніми хлопчаками. – А зараз, гадаю, ви збираєтеся віддати шану традиції й вирушити на передвесільну прогулянку барселонськими молами, – додала вона.
Ми з Ферміном переглянулися.
– Ідіть. Я вас відпускаю. Тільки не запізнюйтеся завтра на весілля…
5
Єдиним закладом, відчиненим о цій порі, виявився бар «Ель Шампаньєт» на вулиці Монткада. Либонь, їм стало нас так шкода, що, доки в барі прибирали, нам дозволили затриматися ще трохи, а хазяїн, дізнавшись, що за кілька годин Фермін перетвориться на одруженого чоловіка, висловив йому свої співчуття й подарував від себе плящину чудодійного трунку.
– Уперед і з піснею, – порадив він.
Потім ми блукали провулками кварталу Рібера, обмінюючись планами докорінної перебудови світу, як то ми звикли робити завжди, аж доки небо не набрало ніжно-пурпурового відтінку і ми зрозуміли, що нареченому та його старшому дружці, себто мені, час податися до молів, щоб іще раз зустріти світанок і побачити найвеличніше марево у світі – Барселону, що прокидається зі сну, відбиваючись у прозорих водах порту.
Ми всілися на пристані, звісивши ноги, і приготувалися розпити пляшку, яку нам подарували в «Ель Шампаньєт». Сьорбаючи по черзі, ми мовчки споглядали на місто. Зграйка мартинів пролетіла над банею церкви Ла-Мерсé, дугою огинаючи вежі будинку Головної пошти. Віддалік, на вершині гори Монтжуїк, височіло чорне громаддя замку, наче примарний хижий птах, що, вичікуючи, стежить за містом, яке простяглося коло його ніг.
Гудок пароплава розітнув тишу, і ми побачили, як на тому боці внутрішньої гавані велетенський лайнер підіймає якорі й готується відчалити. Запрацював гребний гвинт, корабель відійшов від пристані, лишаючи широкий кільватерний слід на водах порту, і розвернувся носом до виходу з гавані. Десятки пасажирів зібралися на кормі й махали руками, прощаючись. «Цікаво, – подумав я, – чи є серед них Росіїто зі своїм підстаркуватим, але ставним торговцем металобрухтом із Реуса». Фермін замислено дивився на пароплав.
– Як ти гадаєш, Даніелю, Росіїто буде щасливою?
– А ти, Ферміне? Ти будеш щасливим?
Корабель усе віддалявся, а фігурки людей на палубі робилися дедалі меншими, аж доки не стали зовсім невидними.
– Ферміне, я одного не можу зрозуміти. Чому ти сказав нічого вам не дарувати?
– Я не люблю ставити людей у скрутне становище. До того ж, що нам робити з усіма тими наборами склянок і ложок з вигравіруваними на них гербами Іспанії та всіма іншими подарунками, які люди зазвичай приносять на весілля?
– А мені було би приємно зробити тобі подарунок.
– Ти вже зробив мені найкращий подарунок у світі, Даніелю.
– Це не рахується. Я маю на увазі подарунок для особистого користування й задоволення.
Фермін зацікавлено поглянув на мене.
– Сподіваюся, не розп’яття чи порцелянову фігурку Діви Марії. У Бернарди вже є ціла колекція, така велика, що вдома вже сісти ніде.
– Не турбуйся. Я не маю на увазі якусь річ.
– Невже гроші…
– Тобі ж відомо, що в мене, на превеликий жаль, за душею нема ні сентимо. Багатій у мене хіба що тесть, але він не надто прагне розлучатися зі своїми статками.
– Еге ж, ці франкісти нової хвилі – скупердяї ще ті.
– Мій тесть – хороша людина, Ферміне. Не говори так.
– Гаразд, забудьмо за нього. Але коли ти вже поманив мене, то не ухиляйся від розмови. То що ж за подарунок?
– Угадай лишень.
– Кульок «Суґусу»?
– Холодно,
