Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло
В інтерв'ю Делілло зазначав, що, досліджуючи саме питання заморожування смертельно хворих людей, він зумисно намагався не переобтяжувати текст подробицями цього процесу і специфіки обладнання, обравши за оповідача Джеффрі Локгарта, який знає про це не більше, ніж пересічний читач. Найбільше критики письменник отримав саме за образ цього оповідача — доволі обмеженого, беземоційного, спокійного чоловіка, який переживає той факт, що колись батько Росс кинув його і свою першу дружину Мадлен, матір Джеффрі, і тепер ладен померти разом зі своєю другою дружиною Артис, яку він, безперечно, любить сильніше за сина. Це й визначає мову твору — тавтологічну (на кшталт: «Сама людина була безголова — голови вона не мала», «Стеля була низька, ліжко — ліжкоподібне, стілець був як стілець»), часом кострубату, інколи з чудернацькими поєднаннями слів у словосполученнях, із переважно короткими простими реченнями, що водночас нагадують Біблію і пізнього Льва Толстого. Тематично теж можна провести цю паралель, адже обидві алюзії містять важливі есхатологічні мотиви. Власне, сам Джеффрі каже про свої нотатки, що це «порожні міркування людини, чиї безсюжетні дні та ночі почали визначати те, як світ складається довкола нього».
Делілло не звикати читати про себе, що діалоги його персонажів неприродні та невірогідні, таке стається після виходу кожного нового твору письменника. Із властивою йому іронією він розповідає, що для свого роману «Гравці» (1977) навмисно багато їздив громадським транспортом, записуючи реальні розмови людей, які потім без змін уставив до тексту твору, одержавши потому стандартні критичні зауваження, що діалоги він писати не вміє, тому вони в нього завжди нежиттєві.
Цікаво, що, зображуючи школу для неповносправних дітей із різними відхиленнями, де працює подруга оповідача Емма, він згадує про відповідні абревіатури, якими приховують ці розлади, та показує хлопчика, що має певні проблеми з мовою і не може скласти слова, зрозумілі іншим. Емма називає його хворобу ДАМ, не розтлумачуючи ані Джеффрі, ані, відповідно, нам. Але це один з наскрізних лейтмотивів, пов'язаних із процесом складання слів (а, отже, написання творів), тож, думаю, варто сказати, що це дитяча апраксія мовлення.
Сама «Конвергенція» як архітектурний об'єкт — така ж невиразна, як і мова оповідача, щось середнє між лабіринтом і мавзолеєм: нескінченні коридори й переходи (в оригіналі це настійні hall, hallway, corridor, passage, passageway) з горизонтальним ліфтом «віраж» між численними рівнями, безживними харчоблоками й із «заледве не абстрактними кімнатами», усім тим «убогим кімнатовидом».
Зрештою, у «Зеро К» важливіший не сюжет, а сама оповідь і процес називання, коли імена персонажів значать більше, ніж те, що вони роблять. Загалом, як можна скласти враження з різних інтерв'ю Делілло, він дає імена своїм героям, зважаючи на два принципи:
— або це має бути паліндром, анаграма ключового слова, знакова алітерація;
— або ПІБ має звучати як пересічне ім'я-прізвище.
Із огляду на це в романі значущими є імена жінок. Сама назва твору — «Zero K» — яку точніше можна перекласти як «Нуль К» (бо в тексті є відсилка на абсолютний нуль за Кельвіном), я лишаю саме так, як в оригіналі, зважаючи на її звуковий аспект. По-перше, заголовок дещо співзвучний імені Росс Локгарт, а по-друге, Джеффрі розмірковує про ім'я однієї з жінок, яка керує «Конвергенцією», прагнучи обов'язково назвати її на З — то Зарою, то Зіною.
Проте саме імена двох жіночих персонажів, пов'язаних з Россом, однозначно невипадкові у творі. Померла мати оповідача Мадлен, на мій погляд, відсилає до назви печива в Марселя Пруста, смак якого спонукає його персонажа пригадувати «втрачені часи»; тоді як Артис, яка перша каже про вічність мистецтва дотично до будівлі, де вони перебувають, сама ним і є, адже вона АРТИСтична (Artis[tic], тобто англ, «художня, мистецька»): «Єдине нескороминуще — це мистецтво. Його не роблять для публіки. Його роблять, просто щоб воно тут було. Воно тут, закріплене, частина фундаменту, непохитне як камінь». Кріоспоруда «Зеро К» і є мистецтво, де смерть (проміжний стан між життям і «відродженням») перетворюють на художній витвір.
До речі, чи не вперше у своїй творчості Дон Делілло безпосередньо в тексті розмірковує щодо процесу поіменування, що також задіює біблійний мотив Адама, який дає іменам усьому поки що безіменному. Джеффрі нав'язливо прагне дати визначення всьому, тим самим відрізнити штучне від реального, зайве від суттєвого, що особливо помітно тоді, коли він і Стак говорять про інтер'єрну скельну скульптуру — величезний камінь у мистецькій галерії. Мистецтво загалом і його зображення у творі (екфразис) — завжди визначало творчість Делілло, тож однобарвні картини в міському будиночку Росса й екран з брутальними відео-інсталяціями в «Конвергенції» — це все поняття одного ряду, особливо рухомі зображення в кріо-споруді. Вони, як зазначає письменник, усі показують різні варіанти апокаліпсису, призвичаючи тамтешніх мешканців до смерті, до однобарвного очікування в капсулах-струках нового народження в цілком новому світі.
Джеффрі прагне всім відшукати слушне ім'я чи назву, а одним із сильних вражень його молодості є та мить, коли від матері він дізнається, що батькове ім'я Росс Локгарт — несправжнє, але саме воно, а не Ніколас Саттерсвейт, дало йому змогу стати тим, ким він є. У романі Джеффрі зазначає асоціативний ряд, пов'язаний з прибраним ім'ям-прізвищем, граючись із співзвуччями англійської мови, розкладаючи Lockhart на lock (у тексті — його синонім closure) і hard (firm), і в перекладі я намагаюсь відтворити цю звукову й ідейну схожість: «Прізвище Локгарт було геть хибне, як на мене. Надто щільне, надто зціплене. Ґрунтовний і рішучий Локгарт, гартований блок Локгарта».
Стосунки батька і сина, і ширше — що таке теперішня родина, батьки і Батьківщина — оце одна з головних тем твору, а наукова фантастика лише тло історії людини, її дорослішання і страху дорослого життя в країні, яку не зовсім розумієш. Своєрідним антиподом Джеффрі є Стак — хлопець, якого Емма всиновила в українському сиротинці. Делілло в одному з інтерв'ю пояснював, що спочатку хотів написати про всиновлення в Росії, але через те, що це дуже поширена практика в Америці, він вирішив, що це буде Україна. Принагідно зазначу, що авторське намагання описати нетипове привело до того, що в усіх персонажів рідкісні прізвища, а ім'я Стак ажніяк
