Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Хотів би попрощатися з Ольгою. Лихі часи йдуть, не вільний я, завтра в похід.

Мати схвильовано сплеснула руками і, покрутивши скрушно головою, зникла в хатині. Через хвильку вона знову об’явилася на порозі й звернулася до Яреми:

— Синку, Вікторе! Зачекайте при дворищі, вона от-от оговтається… Вийде до тебе, вийде!

Хлопці повернулися до коней і, одвівши їх до стайні, припнули проти неба до окоренка. Андрій поглядав на Ярему і вже запримітив, як оживилося його лице, та рухи ще були неврівноваженими, і Андрій перервав мовчанку:

— Яремо, Вікторе! Вона кохає тебе і пробачить… Вгамуйся, брате.

Ярема непевно махнув головою, і обоє почали поратися побіля своїх коней. Так минуло немало часу, але зарипіли двері, й у двір вийшла Ольга. Друзі обоє повернули голови в той бік і побачили, як до них впевненою ходою йшла Ольга. Віктор застиг, тримаючись за віжки своєї Зірочки, а вона й собі повернула голову в бік Яреминої обраниці, а тоді з вдячністю закивала головою. Голівку Ольги облягав ніжного кремового кольору чепець, з якого спереду звисали гронові китиці, а вище бавила погляд хвилеподібна крислатість. Через плече на груди звисала важка попелястого кольору коса з уплетеними в неї стрічками. На граційній шиї проглядалися вишневого кольору перли завбільшки зі смородину, облягаючи основу шиї. Її статуру обтисла світлого тону блуза, помережена ледь темнішим кольором попереду, на рукавах з широкою проймою внизу, стегна вирізнялися розгалуженою звивистою лінією. Цегельного кольору довга сукня, гаптована різнобарвними витонченими квіточками, надавала їй зросту та гідності. Дрібно ступаючи, вона наблизилась до хлопців і привіталася до обох одразу, не подаючи нікому з них ручки, яка ховалася в проймі з мережива.

Хлопці, кивнувши головами, привіталися і втупили погляди донизу, позираючи на чарівні ніжки в малинових черевичках, які визирали ледве-ледве з-під сукні. Віктор, ніяковіючи, підвів голову і поглянув Ользі просто у вічі, намагаючись відгадати у їхньому блиску свою подальшу долю. Ольга не опустила донизу очей, і голуб’ята застигли, дивлячись одне на одного. Темні з прозеленню великі очі Ольги пильно дивились на Віктора, а він мимоволі почав милуватися її вродою. Вона злегка нахмурила чорні крилаті брівки, та це не налякало Віктора, і він, посміхнувшись, не зводив з неї очей. За мить Ольга вже не витримала напруги і її рожеві пелюстки губ розійшлися в лукавій посмішці. Вона протягнула до Віктора ненадійно приховану ручку і мелодійним голосом привіталася ще раз:

— Вітаю, вітаю славних козаків…

Віктор затиснув обома долонями її ручку і, забувши, що поряд стоїть його товариш, нахилившись, поцілував. Стривожено висмикнувши з його рук свою долоню, вона засміялась і запитала:

— Від’їжджаєте передчасно, а хто вберігатиме наше містечко? Лячно жити буде.

Віктор не розгубився, давши відповідь:

— То ми і пильнуватимемо містечко, тільки ще здалеку, далі сюди вертатимемо, коли одним лячно!

Після такої гідної відповіді всі троє весело засміялись і кожний відчув, як скресла крига у стосунках поміж закоханими.

Сонце вже завершувало свій плин на небосхилі, і довгі тіні з дерев та домівок нагадували про те.

— Мамця запрошує вас до столу, у нас сьогодні линочки, дядько Олекса подбав… Свіженькі, щойно смажені, — вже іншим тоном мовила Ольга і, крутнувшись на місці, пішла до хати.

Андрій запитливо поглядав на Ярему, а той, зачарований красою та вдалим заворотом у їхніх стосунках, невідривно дивився вслід коханій.

— Чому стовбичиш? Хутчіше до столу, а то твоя ще зметикує, що ми не на линочки явились, — весело сказав Андрій і стусонув Ярему під бік.

Під грушею уже стояв стіл, на якому видно було велику тацю зі смаженими линками, сулію оковитої та сирівець.[35]

— Хутчіш до столу, синочки, а я гукну Олексу, тут всім вистачить досхочу попоїсти, — на ходу мовила Меланка і понеслась до Олекси.

Та вони за столом самі не лишились, вийшла Ольга, але вже в накинутому нагруднику,[36] і заходилася розливати оковиту по келишках. Почулися голоси Меланки з Олексою, і хлопці поручкались із ним, немовби з товаришем старшим, не тільки за віком.

Після гарної вечері Андрій з двома застільниками присів на колоду, а молодята тихою ходою рушили в напрямку криниці. Поговоривши про життєві справи, Андрій попрохав Меланку постелити йому там, де і вчора:

— Вельми сподобалось! — додав наостанку.

Коли пізній місяць освітив Меланчине дворище, Андрій уже бачив не перший сон.

Двоє закоханих після вчорашніх взаємних прикрощів, забувши про докори одне одному, ладні були стелитися шовковистою травицею. Непомітно для самих себе залишили далеко позаду вибалок з криницею і опинилися в мальовничому дубовому гаю. О цій порі року солов’ї ще розливалися своїми співами, і вже під них налаштовувались іволги та безліч інших птахів і цвіркунів. Тут їх і накрила ніч, чаруючи все навкруг і навіть їх самих. На галявинці знайшлася наразі копичка з молодим сіном, і закохані повсідалися рядком, підібгавши під себе ноги. При такому чарівливому оточенні розмови були зайві, і Віктор з Ольгою озивалися одне до одного, вгадуючи, яка птаха заводить свої трелі.

Ольга схилила голову Віктору на