Зірки Егера - Геза Гардоні
Коли всі домочадці позбігалися, щоб глянути на дивовижний подарунок, Балінт Терек з усмішкою похитав головою:
— На ковдру згодиться! — І обличчя його споважніло.— Збирайтеся в дорогу! По обіді їдемо додому!
О третій годині він знову приїхав у королівський палац. Вельможі вже чекали на нього в залі бібліотеки.
— Королева не погоджується,— повідомив чернець Дьєрдь.— Благаю тебе, поговори з нею.
Балінт Терек знизав плечима.
— Я прийшов попрощатися.
Вельможі отетеріли.
— Що тобі прийшло в голову!
— Я відчуваю грозу і хочу вернутись додому.
— Ти ставиш на карту долю країни!— дорікнув йому Вербеці.
— Хіба її доля залежить від мене?
— Не можна гнівити султана.
— Що ж, заради його веселощів я маю підставляти йому свою голову?
— Ти зовсім з'їхав з глузду! — Вербеці сердито знизав плечима.— Хіба не тобі він подарував найкращого кафтана? Чи не тебе він обнімав найласкавіше?
Балінт Терек обіперся об підставку великого голубого глобуса і, замислено киваючи головою, промовив:
— Хитрий птахолов солодко насвистує тій пташці, яку найбільше вподобав.
Придворний розчинив двері, подаючи знак, що королева вже чекає панів.
У покоях королеви поточилась довга й болюча суперечка. Королева боялася відпускати свого синочка. Вельможі наполягали скоритися, бо якщо вона відмовиться виконати прохання султана, то поставить під загрозу долю всієї країни.
— А що ти скажеш з цього приводу? — звернулась королева до Балінта Терека, який похмуро мовчав, прихилившись до стіни.
— Я, ваша величність, прийшов тільки попрощатися,— відповів він королеві, ступивши крок уперед.
— Попрощатися? — запитала королева, широко розкривши очі.
— Я мушу виїхати додому ще сьогодні. Там у мене термінові справи, через те я мушу поспішати. До того ж я зле себе почуваю...
Королева, нервуючи, заламувала руки.
— Зачекай. Сядь, якщо тобі зле. Порадь, що маємо робити?
Балінт Терек знизав плечима:
— Я не довіряю туркам. Вони всіх християн вважають собаками. Не можна віддавати в їхні руки королевича. Скажіть, що дитина хвора.
Вербеці буркнув невдоволено:
— А посланець відповість: «Я почекаю». І довгі тижні сидітиме на нашій шиї. Доведеться тоді годувати його воїнів, коней...
Чернець сердито тупнув ногою:
— Подумай про долю країни! Султан стоїть тут з великою вартою. Ми самі попросили його допомоги. Він приятелював з покійним королем, і треба виконати султанове прохання. Якщо він побачить, що ми не довіряємо йому, хто поручиться, що це не розгніває його? Тоді він назве його величність не сином, а рабом своїм...
Королева притиснула руки до скронь і відкинулася на спинку крісла:
— О, горе мені, нещасній жінці!.. Кажуть, що я королева, але і в каліки-жебрака, що повзає по землі, більше сили, ніж у мене... Дереву не боляче, коли обламують квітучі гілки, а материнське серце стікає кров'ю, потерпаючи за своїх дітей. Такими вже нас створив господь...
17Поки вельможі в залі вирішували, що їм робити, Гергей чекав у передпокої біля високої кахляної печі. Раптом йому здалося, що по обличчю його пробіг павук. Юнак ляснув себе по щоці й спіймав павичеве перо.
Піч стояла між двома палатами, вузький прохід біля неї вів у іншу палату.
— Гергей!..— долинуло тихо.
Гергей здригнувся від щастя і озирнувся.
Він побачив обличчя Еви, її лукаві очі, що дивились на нього з сусідньої палати.
— Вийди в коридор,— прошепотіла дівчина.
Гергей тихенько рушив на голос. Дівчина вже чекала його, заховавшись у віконній ніші. Нетерпляче схопила його за руку.
— Ходімо вниз, у парк!
Вони проминули вже чотири чи п'ять палат. У всіх залах на підлозі лежали товсті м'які килими, вікна були запнуті шторами. На стінах висіли портрети королів, ікони.