Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

— А ти знаєш, що таке опера?

Вовка не відповів, а змахнув лозиною.

— Ти, очевидно, хочеш, щоб я сьогодні нічого не розказував?

Вовка розширив очі, але відразу приплющив їх.

— Ну гаразд,— сказав я.— Пішли з цього дурного місця.

Я взяв його за руку і потяг у напрямку скель.

— Я не хочу нікуди йти! — крикнув Вовка, вириваючи руку.

— Що з тобою, малий? — нахилився я до нього.

Дивився з мить на мене, і його погляд був особливий.

— Гаразд! — згодився я. — Більше ніколи не водитиму тебе за руку. Але щоб розповісти тобі про Великого Білого Слона і про індійського царя Чандрагупту, нам треба десь затишніше сісти.

Вовка стояв за кілька кроків від мене і дивився спідлоба.

— Ти брехун, — сказав він. — Ти зовсім не хочеш зі мною гратися. Ти зовсім не хочеш розказувати. Ти хочеш довідатися про сестру!

— Мені завжди подобалася твоя кмітливість, — сказав я. — Але сьогодні мені хочеться й справді розказати тобі казку. Як поживають твої кольорові скельця?

— Їм нічого поживати, — сказав Вовка, підтираючи носа.

— Ну, не сердься, — сказав я. — Глянь. На тому камені я розповідаю тобі казки. Я йду туди. А ти як собі хочеш...

Я пішов до каменя і відчув, що Вовка плететься слідом. «Треба не повертатися», — подумав я і зирнув у небо. Висіло воно над головою, кошлате й збунтоване, і настрій мій був теж, як це небо. Все пливло разом з нами, набухле від вологи. Калюжі блищали, пострілюючи клаптиками синього, і була ще тиша, бо на річку ніхто в таку погоду не приходив. Дощі навалилися на землю, розтопили її, і малі клаптики там, угорі, були через те по-особливому яскраві.

Я сів на камінь і почекав, доки підійде Вовка. Була моя голова так само порожня, тільки скімлив на споді серця притамований біль.

Вовка й досі був похмурий. Дивився на мене, наче ставав я кревним його ворогом. Але все-таки вмостився на камені.

Я сидів і розглядав свинцеві хвильки, які лизали скелю. Велика жаба виринула з води і наставила на нас очиська. Я штовхнув Вовку й показав на жабу.

— Що це сьогодні з тобою сталося? — спитав я.

Він не відповів, але на жабу дивився.

— Ти підеш у другий клас, — знову обізвався я, а потім у третій. Тоді вчитимеш природознавство. Отакий, розумієш, цікавий-прецікавий предмет...

— Розповідай краще про Великого Слона, — буркнув Вовка.

Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він, наче сам не свій, і про те, що ніхто не міг знайти ліку на ту його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя. Я розповів своєму малому слухачеві про те незвично жовте листя і про великий сум Великого Слона, коли ступав той важезними ногами на впале листя і коли дихав духом прив’ядання. Всі дивилися на Великого Слона як на зачумленого, всі навіть сторонитися його почали: де ж бо це видано, він бачить так чудно світ і їхні вічнозелені джунглі? Де видано, щоб така осінь падала на джунглі? Звали того чудного Слона Харонді, сказав я. І він сумував, печалився з дня на день, той несамовитий Харонді. Тоді вирішили Слони зібрати велику раду, щоб розважити, що робити їм зі своїм нещасливим братом. Вони довго радилися, бо це й справді нелегко додуматися: як би його учинити, щоб листя стало знову зелене в Харондиних очах, а сонце оранжеве? Десять ночей і десять днів радилися Слони, а тоді нарадили послати Харонді до премудрого царя Чандрагупти. Чандрагупта, сказав найстарший Слон, вирішував ще не такі загадки, а може, наш юний брат хворий, та й більш нічого? Може, йому треба з’їсти чар-трави і вся хворість його мине?

Тоді й пішов Великий Слон через жовті джунглі до премудрого царя. Йшов він дванадцять днів і дванадцять ночей, і, поки йшов отак, осипалося за його спиною листя. І йшов він, несучи осінь на великі джунглі, і перелякані звірі думали, що це вже кінець світу. Фіолетове сонце світило йому просто в вічі, і з очей його, уражених тим сонцем, викочувалися великі фіолетові сльози.

На тринадцятий день прийшов він до Чандрагупти. Засміявся премудрий цар, почувши дивовижу з уст Великого Слона.

— Це не тільки з вами, слонами, трапляється,— сказав він,— але й з людьми. До всіх нас приходить такий час, коли зелене для нас жовте, а оранжеве фіолетове. Треба тобі заспокоїти кров, а щоб це сталося, знайди собі в джунглях подругу...

— Це нецікава казка,— перебив мене Вовка.

— Але вона сумна,— відповів я.

— До біса! — сказав Вовка. — Мені не потрібні сумні, мені потрібні цікаві казки!

Я подивився на нього, але він роздратовано помахував лозиною.

— По-перше, ти не лайся, по-друге, не махай лозиною, а по-третє, я не геній, щоб щодня розповідати тобі цікаві казки. Вигадувати можна теж до певної міри.

— А я тобі не розказуватиму про сестру,— зло прорік Вовка.

— Сьогодні я й не хочу, щоб ти розказував про сестру,— сказав я.— Подивися, яка страшенно байдужа жаба. Вона дивиться на нас з таким презирством, наче ми комахи.

Вовка підвівся з місця і жбурнув у жабу каменюкою. Та миттю сховалася, а на поверхні