Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

вулиці вже горіли вогні. Дощу не було, але люди ще тримали над головами барвисті парасолі. «Славно цвітуть ці парасолі!» — відзначив я і сплюнув собі під ноги. Натомість утрапив на лакований, дико лискучий на мокрому черевик і зустрів проти себе такі зчудовані очі, що мусив вклонитися:

— Вибачте!

Мені здалося, що попереду майнуло пальто, яке я вже десь бачив. Ну, звісно, в таке пальто була вдягнена дівчина, про яку я весь час думаю. Я погнався за тим пальтом, але до мене повернувся профіль з таким чудернацьким носом, що я аж зупинився.

Був біля кінотеатру. «Хороше кіно?» — «О, чудове,— сказав чотирикутний пузань. — Шпі-о-наж!» Я взяв квиток, всівся і почав дивитися. З лівої руки в мене сидів патлатий молодик, якого я спершу прийняв за дівчину, а з правої трощила з хрумкотом яблуко кирпоноса стара діва.

На екрані бігали, неймовірно кричали, а я дивився кудись туди, далі, за екран, а може, ще далі. Пахло мені листя, пахло вогке дерево лавок, блищав мені асфальт. «Ні,— подумав я, — годі вже, годі про ту дівчину!»

І я забув про ту дівчину. Дивився, як ловлять шпигуна, і думав, що Марія сидить сама в хаті і плете собі вовняні рукавиці. На плечі їй накинуто вовняну хустку, яку сплела вона ще тоді, коли ми з нею гуляли, а на ногах сплетені нею шкарпетки, всунуті в притоптані хутряні капці. Я подумав, що такі ж капці носить і моя мати, і батько ось уже два місяці обіцяє подарувати їй нові.

Шпигуна вже зловили, і мені нічого не лишилося, як вийти із зали. Тоді я знову побачив дівчину, яка так уразила мене у парку. Вона тримала під руку лискучого хлюстика й любовно зазирала йому у вічі.

Годинник показав десяту вечора. Я перечекав машину і перейшов вулицю. Маріїне вікно світилося, і я вже напевне знав, що вона сидить за безконечним своїм в’язанням. Я спинився біля того вікна і трохи потупцяв, сподіваючись, що знову відчиниться кватирка і вона до мене обізветься. Але довкола було тихо й порожньо, довкола навіть машин не було, і я, склавши бубликом вказівного пальця, легенько стукнув у шибку тричі, як стукав місяць тому і раніше.

Казка про Великого Слона

Над головою клубочилися хмари, а я повільно йшов по потрісканому тротуару. Нещодавно випав дощ, і я відчував його настрій. Хмари куйовдились у небі, віяв вітерець, напоєний духом садів.

На Купальній лежало в калюжі порося. Туди далі, вглибину, синьо топилося бліде марево: скелі здіймалися високо вгору, і їхні завиті серпанком силуети скидалися на стародавніх лицарів. Вовка вже, напевне, чекав мене, як завжди, під парканом, і я почав ритись у пам’яті, намагаючись видобути звідти все, що знав про неймовірних людей — чарівників, гномів та несусвітних красунь.

Але Вовки під парканом не було, і я схопив за комір хлопчака, який гамселив калюжу.

— Привіт, — сказав я. — Збігай-но за Вовкою.

Порося все ще лежало, блаженно хрюкаючи, доки не з’явилася сердита тітка і з криком не загнала його на подвір’я. Я слухав її лайку і відчував, що небо наді мною аніскільки не розпогодилося. Хоча не те... З’явилися бліді просвіти, які інколи спалахували осяйною синявою.

— Вовки нема!— сказав мій посланець, стаючи проти мене. Колупав пальцем у носі й цікаво зирив на мене.

— Гаразд! — мовив я. — Наступного разу подарую тобі далекобійну гармату. А Вовчина сестра?

Хлопець показав дрібненькі зуби й шморгнув носом.

— Сестра є, — сказав він.

— Молодець, старий, — похвалив я. — Врешті, мені сестра й не потрібна.

— Хе! — сказав хлопчак.

— Мені потрібен Вовка, — докінчив я.

А тоді пішов. Пересік кам’яну греблю і здалеку пізнав Вовку. Той сидів на камені під кленом, зібгавсь у колесо і вимахував лозиною. На мене він не дививсь, а я знову ворухнув пам’яттю, намагаючись видряпати звідти хоч одну казку. Однак голова моя була порожня, а те, що в ній усе-таки з’являлося, Вовка давно вже знав.

— Навіщо ти махаєш цією ломакою? — спитав я.

Вовка скоса зирнув на мене.

— Ну гаразд! — згодився я, сідаючи на камінь. — Можеш скільки завгодно махати своїм прутом. А чого тебе не було на твоєму місці?

Вовка махав лозиною і хитро зиркав краєчком блискучого ока.

— Як поживають твої батьки? — спитав я. — А сестра що, сидить дома й досі?

Вовка так само не відповів, тільки зручніше вмостився на камені. Я провів рукою по старих дошках паркану.

— Фе!— сказав я. — Ти спираєшся спиною об такий бруд.

Вовка пхекнув і цьвохнув лозиною по калюжі. Бризки обсипали нас обох, і Вовка розреготався.

— Ти не відповів на мої запитання,— сказав я.— Врешті, можеш не відповідати, але кожна людина, коли хочеш знати, мусить бути психологом.

— А що таке психолог? — спитав Вовка.

— Кожна людина мусить розуміти інших, — відповів я. — Ось зараз мене зустріли дві мої колишні вчительки. Вони й досі дивляться на мене як на пацана. Ну, то що твоя сестра?

Я різко повернувся до Вовки, але той на мене не дивився. Лише підступно мугикав.

— Звідки в тебе цей ідіотський мотив? — спитав я. — І де це ти взяв такий унікальний музичний слух?

— Це не ідіотський, — поважно сказав Вовка. — Це з опери!