На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

— А ти, стольнику, нишпор, а ти наглядай. Може, щось і вгледиш… Якщо не повилазить… — сказав утомлено.

Скуратов принишк, мовчав, проклинав власну нерозважливість — не втримав на припоні язика — зірвалося оте капосне слово. Хотів надати більшої ваги своїй особі, хотів прилякати гетьмана, через те й сказав правду…

Гетьман відвернувся, показуючи, що аудієнція скінчилася.

Уночі до гетьманського намету увійшов Богун, — вартівничий хотів його не впустити, але він відсторонив його.

— Це я, гетьмане, — означив себе ще у вилозі. — Либонь, ще не спиш? Я ось не можу спати. — Сів у ногах Виговського на похідному ліжку. — Муляють мені… думки всілякі. Скажи мені: для чого посилав Лісницького до Москви? Чи правда, що просив реєстру шістдесят тисяч, просив комісарів московських, просив воєводів у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Чернігів, Полтаву і Миргород?

У наметі було темно, ледь сіріла пляма з південного боку — там стояв місяць, пропікав цупке полотно. В темряві говорити легше: більше довіри. Гетьманів голос аж хрипів з щирості:

— А ти б хотів, щоб москалі в потилицю вдарили? Вони нас дурять, і ми їх одуримо. Лісницький… Слова — горобці. Спурхнули — й у сусідньому лісі. Ми не підписували на те пунктів і не підпишемо. У нас своє небо і своє сонце.

— Дивися, гетьмане, не одури себе… І нас з собою.

— Не одурю. Не можна перетягувати струну. Іноді її треба трохи одпустити.

А сам думав: хоробний воїн Богун, тільки бачить на п'ять кроків поперед себе, не далі. Він не розповів йому, чому ще із зими сидить у Межиріччі на Волині Павло Тетеря. Всім сказано, що Тетеря посланий залагоджувати граничне непорозуміння з Польщею, розстежити козацькі скарги на поляків. Насправді ж Тетеря поїхав зложити нове перемир'я і вже зложив його. Українцям — зась за Случ, полякам — за Горинь. Поміж ними нічия земля. За Горинню стояли великі польські гарнізони. Страхали. Одначе Тетеря залагоджував не тільки ці справи, а й конферував з Беневським значно далі. Донедавна Виговський ще й сам не знав, на що заноситься. До нього кілька разів приїздив Беневський, йому на вухо туркотів Немирич, він вислуховував їхні постулати, а сам шукав заступи ззаду і стежки на можливий майбутній перелаз. Лише на можливий. Вже не сподівався загородитися міцним тином зо всіх сторін. Одначе не хотів прибирати його з жодної сторони.

Вельми тішив гетьмана один лист — львівського каштеляна до короля. В тому листі писано: «Як все наше лихо почалося від козаків, думаю, що й наша доля і супокій тільки від них може початися. Видать вони добре, що ані наша свобода не може обійтися без їх свободи, ані їхня без нашої. Як же ми з ними злучимося, наступить знову для вітчизни час блиску і сили, яко найвище добро. Нехай з ними буде такая унія, як литовська, нехай один нарід не має над другим ніяких прерогатив, бо тільки через законно унормовані відносини держаться царства, а через вивищення одного народу над другим скоро постає розпряження. Як се водиться споконвіку, тільки щира обопільна любов і забуття давніх провин служать найважнійшими і незаперечними умовами доброго пожиття і тривалої згоди. Також рівність тут потрібна, що підносить правдиву свободу, — хоч часто й під покровом свободи гнітять других і змушують до потакування злого стану. Отже, згоду з козаками треба заключити з добрими намірами, з щирим довір'ям і вірно, і найостаннішими карами карати всіляких насильників миру». Багато разів перечитував Виговський того листа, обмірковував кожну його фразу. Тетері, Немиричу наказав пильно розвідати, чи багато людей у Польщі мислять так, як автор цього листа — трактату, чи багатьох навчила розуму Хмельниччина, чи захотіли б король і сейм злучити Річ Посполиту з Україною не вузлом підданства (absoluta subiectione), але унією, якою була злучена з Литвою, себто самі обирати власних урядників, виправляти послів на сейми — творити, власне, в собі замкнуте тіло. Він ще нічого не намислив, просто шукав ще одного хідника на випадок відступу, хотів убезпечити себе від несподіванок. Щось роїлося, вироювалося в його голові, він також пильно доглядався до європейської мапи: де хитро, а іноді віроломно грали між собою важку, часом криваву партію в шахи французи, шведи, датчани, пруссаки, поляки, австрійці, угорці. На тій дошці, супроти всіх правил, білі фігури перебігали до чорних і навпаки. Здавалося, якомусь королеві загрожує неминучий мат, але король із сусідньої шахівниці посилав йому на поміч своїх офіцерів, і все мінялося. Ставив на ті шахівниці й російського короля — царя, але тільки в чорному вбранні. В душі остаточно розплювався з ним у Переяславі, царева нещирість і підступність роз'ятрили його. Виговський умів любити, але ще дужче вмів ненавидіти. Й ненавидів царя люто, яко власного ворога, зневажав його й поклав собі, що швидше помре, аніж залишиться під московською кормигою.

Нічого цього, ясна річ, Богунові не сказав. Той прямий, як колійська швайка, і гострий, як бритва, ніяких дипломатій розуміти не хоче. Він вірить тільки в шаблю, доброго коня, вірного товариша. На бойному полі він і спритний, і хитрий, а на полі дипломатій — ні. Богун — товариш вірний. Якщо вірний йому ти.

Гетьман умів бути вірним тільки самому собі. Й любив найбільше себе. А ще він любив Україну. Був великим ревнителем благочестя, членом багатьох православних братств, щедро давав гроші на церкви. Богуну порадив добре виспатися й викинути дурні думки з голови.

Матвій чипів на колінах, перед ним стояло порожнє барило, на ньому лежала широка вигемблювана дошка, на дошці білів папір. З боку сидів на лаві Груша, колупав пальцем у носі, наглядав за ним, гетьман ступав по килиму м'якими чобітьми без закаблуків, кидав під ноги: «…Тільки й чути про душогубство; ми довго терпіли, але тепер мусимо боронити життя свої і йдемо на вас зовсім не для того, щоб кров розливати, як запевняє вас ваша старшина, а щоб втихомирити своевольство… Що не хочемо розливати крові, можете з того знати, що ми, затримавши своєвольних неслухняних людей, не вбивали нікого, а бережемо їх. Сам Барабаш