Не вурдалаки - Світлана Талан
– Мені весь час здавалося, що ми з Романом завжди дивимося в один бік.
– Такого не буває. Не існує ідеальних стосунків. Життя може підносити сюрпризи у вигляді випробувань на міцність.
– Думала, що ми дивимося в один бік, – повторила я. – А виявилося, що я дивлюся на Романа, а він – на Галину Петрівну.
– А ти що зробила, щоб він повернув голову у твій бік? Зчинила сварку і все? Ні, не все! Ні в чому не розібравшись, зібрала дітей та гайда з дому?! Так легше.
– Мені дуже тяжко.
– А можна було б перевести все на жарт.
– Після того, як він сказав мені з таким захопленням: «Вона ж гарна!»?
– Потрібно було тактовно та вміло довести, що не вона, а ти у цьому світі найгарніша! Не знаю, – зітхнула Валя. – Але мені здається, що ти проявила не силу, а слабкість. За своє щастя потрібно боротися!
– Дякую, Валю, – сказала я. – Я подумаю, що мені робити надалі.
– До речі, хотіла тебе запитати, чи не шкодуєш ти за Дмитром?
– Навіть зараз – ні, – зізналася я, і це була правда. – Краще розкажи, як ти опинилася у нашому дворі саме в той час, коли я про тебе згадала.
Валя розповіла, що отримала листа про хворобу матері, тож взяла відпустку на кілька днів і приїхала в село.
– А Галинка з тобою? – запитала я.
Вже за кілька хвилин донька моєї подруги була у нас. Коли я зайшла в хату, то там стояв такий галас, що хоч вуха затуляй! Ще б пак! Під одним дахом зібралося п’ятеро дітей, а мої діти давно не бачилися з Галинкою. Я пішла на город згрібати бур’яни. Я ще не знала, як буду діяти далі, але знала напевно: мені є для кого прокидатися вранці.
…жовтня 1975 р
Шостий день без Романа. Дуже довго, ніби шість років. Намагаюся не думати про нього, забути, викреслити з пам’яті, і водночас не поспішаю дітей відправляти до нової школи. Виходить, що надія не вмерла?..
…жовтня 1975 р
На сьомий день вранці я помітила Романа, який повільно йшов до садиби. Він не пішов вулицею, а пробирався городами, ніби кіт, що нашкодив. Серце в моїх грудях так шалено затріпотіло, що аж білий світ захитався перед очима. «Зараз все вирішиться», – майнула думка. Я не знала, з якими намірами він приїхав, тому огледілася: чи нема поруч дітей. З кожним його кроком у мене збільшувалося відчуття, що я провалююся під землю, бо вона розвезлася піді мною і готова негайно поглинути мене в свої нетрі.
– Доброго дня, – мовив Роман, підійшовши ближче.
– Привіт, – мені здалося, що я сказала це слово вголос, але в роті пересохло, язик приклеївся до піднебіння, і я прошипіла щось на кшталт «П-р-ш».
– Марійко, нам конче потрібно поговорити.
– Кажи, я слухаю.
– Я дуже завинив перед тобою.
– …
– Я не збирався віддавати їй ту записку, тим більше йти на побачення.
– …
– То було затуманення свідомості, якесь затьмарення… Мені дійсно вона здалася привабливою.
– …
– То був іспит нашого кохання.
– Нашого? Кохання?
– У мене була пелена на очах.
– А зараз прозрів?
– Уяви, що так! Лише тепер я зрозумів, як мені ви всі потрібні! Віриш, відчуття таке, що мені відтяли не лише руки та ноги, а й голову. Пробачте мені. Повертайтеся додому.
– Не можу, – видихнула я, бо спазми так стисли горло, що я задихалася без повітря.
– Чому?
– Бо там… Вдома… У нашому будинку була вона!
– Ні! Такого взагалі не могло бути! Наш будинок – святе місце. Він зігрітий лише нашим теплом та галасом дітлахів, тому туди стороннім ходу нема.
– Але ж ти побіг до неї, щоб зустрітися біля річки.
– Я нікуди не бігав, а дійсно пішов до сільради. Можеш запитати про це голову.
– Не бігав?
– Ні.
– Поклянись найдорожчим у світі.
– Клянусь нашим коханням та дітьми!
Його ясні променисті очі не брехали. Я бачила в них каяття та надію. Дивилася в них і не знала, що сказати.
– І чому люди такі короткозорі? – мовила я тихо, але не встигла продовжити. Напевне, хтось із дітей побачив Романа у вікно, бо двері відчинилися навстіж, і всі четверо випурхнули, як пташенята з гнізда, та з криками: «Тато! Татусю!» обліпили Романа з усіх боків. Я пішла до хати.
…листопада 1975 р
Чи є чинники любові? Впевнена, що немає. Кохання шалене, безпутне, нерозумне і не має шаблонів. А я – несамовита мрійниця, романтик, навіжена і взагалі ненормальна, бо сенсом життя бачу лише кохання. У любові нас народжує мати, у ній ми продовжуємо життя, народжуючи своїх дітей, і весь світ тримається на коханні. І я з любов’ю впускаю у свою душу і шум осіннього дощу, і примхливі передзимові дні, і легкий запах дров, що потріскують у плиті, і метушню дітей, які вже скучили за рідною домівкою. Мої відчуття та сприймання світу загострилися після суперечки з Романом. Я ніби по-новому почала дивитися на ті ж самі речі. І кожна дрібничка в нашому домі стала мені в радість, кожен день – щасливим, лише тому, що він настав.
Я повернулася, сказавши Романові, що з часом зможу пробачити йому захоплення чужою жінкою, але забути ніколи не зможу. З цієї неприємної історії винесла урок: я навчилася ловити шматочки сонця…
…грудня 1975 р
Напевне, не можна радіти з чужої невдачі (це можуть робити лише злі люди), але у мене відлягло від душі, коли після закінчення другої навчальної чверті Галина Петрівна написала заяву про звільнення. Причиною від’їзду її з села стало те, що вона зрадила своєму чоловікові. І це були не плітки, бо той застукав свою дружину на «гарячому», поставив їй синець під оком замість печатки про розлучення та вигнав з дому. Хотілося пустити шпильку Романові, але я згадала розмови з батьком та Валею і стрималася. Помітила, що Роман мені за це вдячний, а мені було дуже приємно відчувати себе не лише вірною, а й мудрою дружиною.
…вересня 1976 р
Цього року навесні лелеки облюбували стовп електропередач якраз біля нашого паркану. Скільки ж було радості у дітей, коли
