Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Ну й до біса ці вавилонські штучки.

— Гей!

— Вибач, татку.

— У машині ще й твоя мама сидить.

— Вибач, мамо. Можна я піду?

Я йому дозволяю:

— Сонечко, гарної тобі різдвяної вечірки!

Гримаса на його обличчі вартує цієї поїздки. Дружина на задньому сидінні ті’ки гмикає. Місіс Діфлоріо... Я думав, вона хоч щось скаже, але її увага прикута до статті у «Воґ Паттернз»[186] — лайно про рукоділля, яке вона принесе на гурток в’язання, щоб зробити за його порадами, скажімо, новий комірець до своєї улюбленої червоної сукні. Втім, я надто цинічний. Вона ходить у клуб книголюбів, а не на гурток в’язання. Правда, з книжкою я її ніколи не бачив. На переднє сидіння вона так і не пересідає. Замість цього вона каже:

— Напевно, Санта в них буде в червоному паперовому ковпаку і з наволочкою, повною дешевих цукерок, і говоритиме: «Без проблем, ма’» — замість «Хо-хо-хо».

— О, погляньте на таткову маленьку расисточку.

— Баррі, не мели дурниць. Чорних знайомих у мене більше, ніж у тебе.

— Не знаю, як відреагувала б Неллі Матар, дізнавшись, що ти її за очі називаєш «чорною».

— Ти не зрозумів головного: минуле Різдво мало бути останнім, яке я зустріла — ми зустріли — в чужій країні.

— Господи ти мій! Мені здавалося, я сховав у надійному місці цю зламану платівку.

— Я обіцяла мамі, що Різдво ми зустрінемо у Вермонті.

— Перестань. Нічого ти їй не обіцяла, Клер. І ти забула, що твоїй мамі я подобаюся більше, ніж ти.

— От виродок, ну нащо ти таке кажеш?

— Що з вами, жінками, не так? Чому ви все перебільшуєте? Ти коли-небудь замислювалася, що твоє безперервне довбання — не найкращий спосіб домогтися свого?

— Ой, вибач, мабуть, ти переплутав мене зі своєю «степфордською дружиною»[187]. Може, повернемося додому й заберемо її?

— Ну, саме їдемо в той бік.

— Пішов ти, Баррі.

На думку мені спадає щонайменше з десяток варіантів відповіді, і серед них — той, де згадується, що в нас минулої ночі був секс. Може, це якось зніме напруження, або ж вона вкотре звинуватить мене, що я ставлюся до неї зверхньо, або ж змінить тему розмови. Хоча теми, власне, нема. Надворі третє грудня, і я маю багато що обміркувати, а ця жінка дістає мене знову й знову. Кожен контраргумент, який спадає на думку, я озвучував уже разів з десять, тому просто змовкаю. Хоча й знаю, до чого все це може призвести.

До перехрестя Леді-Масґрейв-роуду і Гоуп-роуду ми їдемо мовчки. На світлофорі вона вискакує й пересідає на переднє сидіння. Я повертаю ліворуч.

— Чим Айден займається?

— Клює носом над сторінками «Лоракса»[188].

— Угу.

— Що?

— Що що? Люба, я ж за кермом.

— Знаєш, Баррі, чоловіки на зразок тебе надто багато вимагають від своїх дружин. І ми на це погоджуємося. А знаєш чому? Бо ви запевняєте нас, що це все — тимчасово. Ми йдемо вам назустріч навіть тоді, коли «тимчасово» означає, що кожні два роки нам доводиться шукати собі нових друзів, просто щоб не померти з нудьги. Ми миримося навіть з браком уваги до дітей, позбавляємо їх стабільності без жодної на те причини, саме тоді, коли вони нарешті налагодили зв’язки...

— Зв’язки? Гм-м...

— Дозволь мені закінчити. Так, зв’язки, які ти, коли був дитиною, навряд чи приносив у жертву.

— Ти взагалі про що? Тато без упину нас перевозив з місця на місце.

— У такому разі не дивно, що ти й уявлення не маєш, що таке друзі. Мабуть, мені варто радіти, що ми, для різноманітності, хоча б в англомовній країні. А то певний час я навіть не розуміла, про що говорить мій син.

Вона може говорити скільки завгодно і про що завгодно: про наш шлюб, про дітей, про роботу, про Еквадор або про цю довбану країну і мою байдужість. Я мовчу. Але вся ця байда з її вуст доводить мене до сказу, і я починаю закипати ненавистю до неї.

— Бо ти обіцяв, обіцяв нам, що після закінчення поїздки нас чекає щось гідне, навіть якщо це означає просто більше твого часу на свою родину. Але знаєш, хто ти такий, Баррі? Ти брехун. Великий брехун, що обманює дружину і дітей, і все заради роботи, на якій ти незрозуміло чим займаєшся. Та, напевно, ти й у роботі не досяг успіху, бо навіть нормального робочого стола не маєш. Ти просто довбаний брехун.

— Прошу тебе, досить.

— Досить?

— Вгамуйся. З мене досить, Клер.

— Досить чого, Баррі? А інакше що? Запроториш нас ще на кілька років у якусь Анголу? Чи, може, на Балкани, в Марокко? Якщо ми поїдемо в Марокко, то Богом клянусь: я засмагатиму топлес.

— Досить, Клер.

— Досить? А інакше що?

— А інакше ось цей кулак влетить тобі межи очі, вилетить з твоєї довбаної потилиці — і проб’є довбане скло в тебе за головою!

Вона приймає позу і, здається, на мене не дивиться, але й на дорогу не дивиться теж. Таке буває нечасто, — їй нагадали, що її чоловік, можливо, колись заробляв на життя вбивствами, — тож западає тиша. Я міг би її отак і лишити — принаймні хоч трохи пожив би в спокої. Це був удар нижче пояса — я активізував страх, який дружина кожного агента відчуває перед своїм чоловіком. Якби я її бив, вона решту життя страждала б мовчки і навіть її довбаному таткові було б до того байдуже. Але тоді вона б не тільки мене боялася, а ще й передала б цей страх моїм дітям. І тоді я став би як інші — як, приміром, Луїс Джонсон, який, я чув, справді б’є свою дружину. Я даю їй змогу вийти переможницею з цього двобою.

— Ще бракувало засмагати топлес. Тоді ти будеш білою дівкою з ненаситною діркою. Приманка для ненаситних марокканців.

— Чудово. Тепер ти ще й виставляєш свою дружину шльондрою.

— Але ж твоя нова стрижка таки дуже сексуальна! Хоча волосся вже відростає...

Ніщо не заводить мою дружину більше, ніж відчуття, що її ігнорують. Я чую, як її невтомний голос набирає гучності. Кортить штрикнути у відповідь: «І я тебе люблю», але замість цього я обертаюся