Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Ану розгойдайте її, Барто, — сказав я.
Він дав задній хід, тоді знов передній. Колеса тільки ще глибше загрузли. Врешті машина знову сіла на дифер, і колеса вільно закрутились у пробуксованих виямках. Я випростався.
— Спробуємо взяти на трос, — сказав я.
— Навряд чи щось вийде, лейтенанте. Тут не можна тягти по прямій.
— Треба спробувати, — сказав я. — Інакше її не зрушиш.
Машини Піані й Бонелло могли посуватися тільки прямо вперед вузькою дорогою. Ми зв'язали обидві машини тросом і потягли. Та колеса, ставши навскоси, тільки ще дужче загрузали в колії.
— Нічого не буде! — гукнув я. — Облиште.
Піані й Бонелло вилізли з машин і повернулися назад. Виліз і Аймо. Дівчата сиділи на придорожній кам'яній огорожі ярдів за сорок від нас.
— То що ви скажете, лейтенанте? — запитав Бонелло.
— Треба підкопати ще й знову спробувати з галуззям, — відказав я.
Я подивився на дорогу. Винен був я. Це я завів їх сюди. Сонце майже вийшло з-за хмар і освітлювало тіло сержанта, що лежало під живоплотом.
— Підмостимо під колеса його френч і плащ, — сказав я.
Бонелло пішов по френч і плащ. Я ламав гілля, а Аймо та Піані копали спереду й між коліс. Я надпоров плащ, роздер його надвоє і поклав у грязюку під колеса, а тоді настромляв зверху галуззя, щоб шини не буксували. Ми наготувалися штовхати, і Аймо заліз у кабіну й запустив мотор. Колеса крутилися на місці, а ми штовхали й штовхали. Та все намарне.
— К такій матері цю машину, — сказав я. — Є у вас там щось таке, що треба забрати з собою, Барто?
Аймо заліз у кабіну до Бонелло; в руках у нього був сир, дві пляшки вина та його плащ. Бонелло, сидячи за кермом, обшукував кишені сержантового френча.
— Та викиньте ви той френч, — сказав я. — А як же сестрички, Барто?
— Можна посадовити їх у кузов, — сказав Піані.— Думаю, ми не далеко заїдемо.
Я відчинив задні дверцята машини.
— Ану, — сказав я, — залазьте.
Обидві залізли в кузов і сіли в кутку. Здавалося, вони й не чули пострілів. Я озирнувся на дорогу. Сержант лежав на узбіччі в брудній спідній сорочці з довгими рукавами. Я сів у кабіну до Піані, і ми рушили. Ми хотіли спробувати проїхати навпростець полем. Коли путівець урвався, я виліз і пішов уперед. Якби нам пощастило переїхати поле, по той бік ми напевне вибралися б на дорогу. Та переїхати нам не пощастило. Земля була надто м'яка й розгрузла. Коли машини остаточно й безповоротно засіли в грязюці по самі осі, ми покинули їх серед поля й рушили на Удіне пішки.
Коли ми вийшли на дорогу, що вела назад до шосе, я показав на неї дівчатам.
— Ідіть туди, — мовив я. — Там люди. — Вони дивились на мене. Я дістав гамана й дав кожній по десять лір. — Ідіть туди, — показав я. — Там друзі! Родичі!
Вони нічого не зрозуміли, але міцно позатискали гроші в руці й рушили дорогою. Ідучи, вони раз по раз оглядались, неначе боялися, що я заберу гроші назад. Я дивився, як вони простують дорогою, щільно позапинавшись хустками, й боязко озираються на нас. Усі троє водіїв реготали.
— А скільки дасте мені, лейтенанте, щоб і я туди пішов? — спитав Бонелло.
— Як їх і захоплять, то нехай краще в юрбі, аніж самих, — сказав я.
— Дайте мені дві сотні лір, і я вам подибаю назад хоч до Австрії, — сказав Бонелло.
— Ну й заберуть там у тебе ті дві сотні,— сказав Піані.
— А може, війна скінчиться, — озвавсь Аймо.
Ми швидко простували дорогою. Сонце силкувалось пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. За ними було видно наші незграбні фургони, загрузлі серед поля. Піані теж озирнувся.
— Щоб витягти їх, доведеться прокласти туди дорогу, — сказав він.
— Оце б нам тепер велосипеди, — сказав Бонелло.
— В Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо.
— Раніш їздили.
— Добра річ велосипед, — сказав Аймо. — Просто-таки чудова річ.
— Нам би тепер велосипеди, — повторив Бонелло. — Ходити пішки я не мастак.
— Стріляють? — спитав я. Мені начебто почулися віддалені постріли.
— Не знаю, — мовив Аймо. Він теж прислухався.
— Начебто стріляють, — сказав я.
— Найперше ми побачимо кінноту, — сказав Піані.
— Здається, в них немає кінноти.
— Дай боже, щоб не було, — сказав Бонелло. — Я не хочу, щоб мене взяла на списи якась падлюча кіннота.
— А ви хвацько поклали того сержанта, лейтенанте, — сказав Піані.
Ми йшли чимдуж.
— То я його вбив, — заперечив Бонелло. — Я в цю війну ще нікого не вбив, але все життя хотів убити сержанта.
— Убив курку на сідалі,— сказав Піані.— Не дуже прудко він летів, коли ти вбив його.
— Дарма. Все одно тепер довіку пам'ятатиму. Я таки вбив ту падлюку сержанта.
— А що ти скажеш на сповіді? — запитав Аймо.
— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».
Всі троє засміялися.
— Він у нас анархіст, — сказав Піані.— До церкви не ходить.
— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло.
— Ви справді анархіст? — запитав я.
— Ні, лейтенанте. Ми соціалісти. Ми всі з Імоли.
— Ви ніколи там не були?
— Ні.
— Прегарне містечко, лейтенанте, побий мене бог. Ось приїжджайте до нас після війни, ми вам покажемо де там що.
— А ви всі там соціалісти?
— Геть усі.
— А містечко гарне?
— Пречудове. Ви зроду ще такого не бачили.
— Як же ви стали соціалістами?
— Усі ми соціалісти. Всі як є. Завжди були соціалістами.
— Приїжджайте, лейтенанте. Ми й з вас зробимо соціаліста.
Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав.
Розділ XXX
Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози
